Лара Дубовецька
Олександра Кришовська
Норовливий метамодернізм Олександра Яновича
Створення світу – тема складна, вразлива і, можливо, небезпечна. Олександр Янович вирішує розвивати цю тему через осмислення космогонічних мотивів, пошук у різних культурах образів творця-деміурга, що резонують з його власною індивідуальністю. Він ставиться до сакральних образів як до ідейного ресурсу.
Ключем до практики автора стає осягнення його життєвої дійсності; досвід неодноразових змін виражається й у рваних лініях, і в кольоровій гамі, й у впевненості/непевності поглядів. Інтенція особистої історії автора стає тим поштовхом, на який нашаровується візуальний матеріал його виставки, і, переживаючи радикальні стани вагання, він будує експозицію за принципом злиття та роз’єднання першоелементів, пов’язує візуальні ключі з міфологічним наративом. Номадичний інтернет-серфінг вихоплює різнорідні сюжети, і задачею митця стає асоціативний відгук та експресія живопису на полотно.
Окремі об’єкти в експозиційному просторі розпізнаються оком як елементи знайомої реальності, але їхнє поєднання виглядає принципово новим; цикли, з яких вибудована виставка, склеєні контрформою порожнечі. У цьому місці потрібно зазначити, що автор використовує своє враження від побаченого на Венеціанській Бієнале британського павільйону Кеті Вілкс. Невелика кількість об’єктів там була розташована таким чином, щоб велика пустка між ними набула особливої, змістовної форми, створила спеціальну атмосферу.
Подібна організація простору важлива і для експозиції Олександра Яновича. Терени поза полотном він долучає, доклеюючи об'ємні елементи, додаючи на полотно пелюстки картону; фрагменти робіт та ескізів, створених раніше, фотографії, пісок зі Сахари та інші, не повністю розпізнані речовини, – суттєві складові створення його унікальних фактур. Він працює з полотном, як із батальною сценою, створює фактурний дисбаланс на його поверхні.
Автор оживляє простір і іншим чином: виставляючи об'єкти, що доповнюють композицію, як це робив Раушенберг. Дерев'яні ідоли, виготовлені як продовження портретів, навмисно грубі, недоладні, схожі на скульптури Сая Твомблі. Вони мають ламкі і гострі обриси, розкреслюють приміщення складними фігурами і запрошують глядача до практики, корисної у найрізноманітніших ситуаціях: шукати і пробувати різноманітні фокуси та кути зору.
Не задовольнившись самими асамбляжами й об’єктами, підігрітий жагою до експериментів, далі автор створює п'ятсот монотипій, анімованих у відеоінсталяцію і поєднаних у рухомий наратив. Територія цієї зали організована в абсолютно відмінний спосіб: встановлені в ній прозорі площини-проекції розщеплюють на фрагменти щойно склеєну анімацію і спонукають блукати між гранями екранів. Сюжет твору складно усвідомити до кінця: відео містить швидку зміну елементів, перекручені і плутані частини, раптові паузи та хаотичний ритм. Мозок вихоплює рандомне зображення, про яке, з одного боку, наразі нічого не відомо, а з іншого – ніколи і не буде відомо всього. Світогляд митця – це світогляд агностика, проте принципова неможливість довершеного осягнення світу не означає, що треба полишити спроби: «Йдучи тільки, шлях подолаєш».
Олександр Янович невгамовно пнеться, втручається у хід подій щойно створеного ним світу. Дія може у будь-який момент бути скасована сплеском скипидару, що стирає колір і повертає нас до реальності чистої поверхні. Художник не боїться помилитися, адже кількість перемог, на його думку, все одно домінуватиме над числом поразок – потрібно лише діяти швидко і не зупинятись на півдорозі.
Достукатися до асоціацій, що лежать в основі композицій, непросто без комунікації та допомоги художника. На поверхні знайдемо образи Птаха, єгипетського бога-творця, та тотемічні зображення вовка, до яких автор повертається постійно і в живописі, й у скульптурі. Багато ж інших сюжетів можуть вислизати з обіймів свідомості, лишаючи по собі підозру, що все доволі змістовно, насичено і заплутано. Втім, автор і не вимагає від глядача читати думки чи одразу самостійно дешифрувати систему його умовних позначень. Шифр, відомий лише йому одному, вигаданий для індивідуального користування, але митець радо поділиться ним із зацікавленими, і скільки завгодно часу розповідатиме про свої незліченні асоціації, ігри слів та посилання на віддалені сенси, допоможе усвідомити інформаційний пласт.
До прикладу, величезні декоративні сливи зображені так, щоб їх було якнайскладніше сприйняти написаними з натури, – натомість у реальності прототипами для них стали конкретні фрукти з саду художника. Але розповідь на цьому лише починається, і далі ми дізнаємось, що дані сливи, вирощені власноруч та вибрані моделями для портрету, є давніми китайськими символами заплідненої юності. Ця історія чекала свого часу ще з дитинства автора, з випадково прочитаної збірки китайської прози «Квіти сливи у золотій вазі», і лише через кількадесят років розпізнаної ним як такої, що має у китайській класичній культурі еротичний контекст. Переживання певної незручності поряд з естетикою прихованого змісту провокує неспокій та жагу обговорення побаченого. «Створення світу» каталізує бажання пошуку через відчуття, що жодна інтерпретація не стане достатньою.
Інтерпретацію закладених символів глядачу не слід обмежувати жодним чином, їй варто дати лише волю і підтримку. Не секрет, що архетипічні сюжети й персонажі не йдуть у забуття лише тоді, коли знаходять нові аватари у свідомостях черги прийдешніх поколінь. Так, під час осягнення образу Кіцуне – дев’ятихвостої лисиці з триптиху «Перетворення» – спливають історії з аніме «Наруто». Або в голові промайне цитата «Зима близько!» у відповідь на назву картини «Велика Зима»…
І наостанок. Створення світу – це тема, що оголяє крихкість становища творця, адже будь-що створене долучається до загального потоку смислів, коли інтимне стає частиною загальновідомого. Використовуючи фрагменти з різних сюжетів та міфологій, Олександр Янович намагається передати глядачу відчуття різноманітності/розмаїття світу. Наділити здатністю мисленнєво доторкнутися до всіляких сторін буття, передати атмосферу вислову «І таке теж буває». А переживання саме цього стану і стає рушійною силою практики художника.