Михайло Дзиндра
Сьогодні розповідаємо про постать, у якій поєдналися українська душа, модерне мислення та дивовижна внутрішня свобода. Це – Михайло Дзиндра, скульптор, який упродовж усього життя залишався невтомним експериментатором, але водночас – глибоко українським митцем. Михайло Дзиндра (8 листопада 1921 – 8 вересня 2006) – не лише скульптор, а й графік і архітектор, представник модернізму, чия творчість поєднує абстрактну пластику з українською символікою та народною чуттєвістю.
Його життєпис – це історія людини, яку війна розвіяла по світу, але яка, навіть далеко від дому, продовжувала ліпити свою Україну – з бронзи, дерева, скла, ідей і спогадів.
Сьогодні, заходячи до Музею модерної скульптури Михайла Дзиндри у Брюховичах, здається, що потрапляєш в інший вимір – простір гри, філософії та тепла, створений руками митця.
Михайло Дзиндра народився 1921 року в селі Демня, відомому традиціями каменярства, у незаможній родині Василя і Катерини Дзиндр. У сім՚ї було десятеро дітей, але вижили не всі. Євген, який теж став відомим скульптором, а також Ганна і Степан (майбутній скульптор) – саме вони разом із Михайлом продовжили родинну любов до мистецтва.
Таким чином, у родині було троє майбутніх скульпторів – тож любов до форми й праці з матеріалом, мабуть, була природною.
З дитинства Михайло ліпив із глини, малював, різьбив по дереву. «У віці восьми років він вирізав дерев՚яний хрест для церкви, а в дев’ять – зробив свого першого ангела», – згадує його дружина Софія Дзиндра.
Після смерті батька у 1934 році Михайло переїхав до Львова. За підтримки старшого брата Євгена почав навчатися й працювати у майстра Андрія Коверка, який створював іконостаси для церков Львівщини, Тернопільщини та сучасної Польщі.
1941 рік став для Дзиндри знаковим: він вступив до Державної мистецько-промислової школи – закладу з багатою історією реорганізацій, змінами назв, викладацького складу та напрямів роботи. Там Михайло Дзиндра навчався у Івана Севери та Миколи (Богдана) Мухіна – майстрів з не менш захопливими біографіями. Саме в цей період він уперше побачив європейські зразки модерного мистецтва, які згодом суттєво вплинули на його стиль.
Іще під час навчання у школі Дзиндра виявляв глибокий інтерес до модернізму – мріяв заснувати школу сучасного мистецтва.
Однак початок Другої світової війни поклав край розміреному життю молодого митця.
Як і багато українців того часу, Михайло Дзиндра опинився у вирі великих історичних подій – був змушений покинути рідний край. Рятуючись від совєтських військ, які бомбардували Львів, він на велосипеді дістався Словаччини, а згодом певний час перебував у таборах переміщених осіб поблизу Мюнхена, у Німеччині.
Митець згадував, що саме тоді йому знадобилися навички різьблення, опановані ще в юності: у таборі він організував школу різьби.
У Німеччині Дзиндру прийняли до Професійної спілки художників Німеччини. За час перебування у Мюнхені він створив 48 тематичних скульптур і провів три персональні виставки. Попри тяжкі умови, Дзиндра не припинив творити: виконував невеликі дерев’яні пластики, портрети товаришів, шукав у мистецтві розмову з Богом і духовну присутність України. Бо саме Україна – у його пам’яті, у мріях, у болі – залишалася тим ґрунтом, на якому зростала вся його творчість.
У 1951 році Михайло Дзиндра разом із дружиною Ольгою емігрував до Сполучених Штатів Америки, де прожив понад сорок років – спочатку у Нью-Йорку, а згодом у Флориді.
В Америці перед ним відкрився зовсім інший світ – світ вільної творчості, технічних можливостей і мистецьких експериментів. Працюючи над проєктами відпочинкових котеджів, він водночас формував новий стиль у галузі скульптурної пластики.
У Нью-Йорку Дзиндра відвідував музеї та виставки, знайомився з американськими скульпторами, захоплювався роботами Ганса Арпа, Генрі Мура, Александра Колдера.
Саме серед бетону й шуму американських мегаполісів він шукав – і знаходив – себе.
Михайло Дзиндра належав до Нью-Йоркської групи, до якої, крім письменників і поетів входили також художники – Михайло Черешньовський, Яків Гніздовський, Юрій Соловій, Богдан Певний, Аркадія Оленська та Любослав Гуцалюк.
«До початку 1950-х він остаточно втратив інтерес до реалізму і вирішив присвятити себе абстракціонізму», – згадують його біографи. Дзиндра вважав, що форма – це не просто оболонка, а жива енергія. Він працював із деревом, склом, металом, будівельною сіткою, бетоном, створював композиції, у яких серйозність поєднувалася з іронією. Його «гумористичний підхід до модерної скульптури» вміщував і радість, і біль, і глибоку філософію.
Він постійно експериментував із різними матеріалами, а з 1968 року почав працювати виключно з арматурною сіткою та цементом.
У Сполучених Штатах Америки Михайло Дзиндра поставив перед собою просту, але величезну мету – експериментувати, відчувати форму й розмовляти мовою матеріалу.
Його роботи здаються одночасно легкими і монументальними, простими й глибокими. Дзиндра ставив у центр уваги пластичну форму: його абстрактні композиції часто нагадують людські силуети, маски або театральних персонажів.
Він не прагнув виставкових лаврів чи світового визнання. Як згадує його дружина Софія, «Михайло працював для себе і для тих, хто зможе відчути його мистецтво, а не для публічності».
Його твори часто мали іронічні або символічні назви: «Диктатор», «Переляканий жовнір», «Лінива Марічка», «Старий янгол». Тематично його мистецтво охоплює спектр від сакральності до сатири, від народного до сучасного модернізму.
Попри успіх і стабільність, він ніколи не забував, хто він є. «Що ти зробив для України? Я не розумію, чому українці думають, що держава їм щось винна», – говорив він.
Навіть у Флориді, далеко від Львова, він продовжував говорити про Україну, мріяв повернути свої роботи додому. І коли вже у 1990-х роках це стало можливим, він почав організовувати повернення своєї колекції в Україну.
Це був не просто переїзд – це було повернення митця до себе, до того простору, звідки він колись вирушив у світ. Уявіть лише, як складно перевезти понад 800 скульптур, об’єктів і колажів, створених за десятиліття праці.
Перевезення колекції з Флориди до Брюховичів стало складною логістичною операцією: роботи упаковували та вантажили у великі контейнери, долали митні формальності, бюрократію й труднощі транспортування. Сам процес тривав чотири роки.
У 1996 році митець позичив на виставку під відкритим небом 20 своїх скульптур, проте 19 із них пошкодили вандали, що завдало йому глибокого болю.
Для Дзиндри перевезення було не просто фізичним процесом переміщення скульптур: це був символічний акт – повернення душі в Україну, повернення мистецтва туди, де воно могло знову дихати.
Колекція Михайла Дзиндри, яку він разом із дружиною Софією облаштував у Брюховичах, згодом перетворилася на Музей модерної скульптури. Саме в період створення музею він знову звертається до графічних малюнків, створює 35 ліноритів, продовжує експериментувати з формою і матеріалом.
Відкриття музею відбулося у 2005 році, і він став унікальним простором: без перегородок, із можливістю вільно ходити серед скульптур, із поєднанням різних матеріалів і масштабів робіт. Дружина Софія згадує слова Михайла Дзиндри: «Моя праця не для того, щоб стояти у квартирі. Вона має дихати на вулиці, серед людей».
Музей – це не лише виставка, це простір зустрічі глядача і творця, навіть після його смерті. Тут, серед абстрактних фігур, відчуваєш тишу, наповнену сенсом. Мистецтво не мусить бути гучним, щоб бути великим: воно може бути тихим, простим і справжнім. Водночас окремі скульптури Михайла Дзиндри промовляють надзвичайно голосно.
Що об’єднує всі його роботи? Це пошук свободи та істини в формі: він поєднував гумор і серйозність, сучасне і народне, сакральне і буденне. Його мистецтво можна читати як діалог із самим собою, із глядачем і з Україною. Його життєвий принцип добре передають слова близьких: «Мистецтво має жити, а не прикрашати стіни».
Софія Дзиндра та близькі друзі згадують його як просту, скромну, але надзвичайно працелюбну людину. Пані Софія розповідає: «Михайло жив для мистецтва, але водночас для України. Його серце завжди було тут, навіть коли він був у США».
Журналісти та відвідувачі музею часто відзначають його нестандартний і веселий підхід до мистецтва: невеликі іронічні деталі в роботах, несподівані поєднання матеріалів і форм. Для нього важливо було, щоб скульптура не залишалася просто об’єктом, а розмовляла з глядачем, щоб відвідувач відчував її енергію та настрій.
Михайло Дзиндра залишив нам не лише скульптури, а й приклад життя, присвяченого мистецтву і рідній землі. Його спадщина – це потужне нагадування про свободу творчості, про любов до України, про те, що мистецтво може об’єднувати покоління і народжувати емоції навіть через десятиліття.
Коли ми відвідуємо Музей модерної скульптури в Брюховичах, бачимо, що кожна форма, кожна маска, кожен вигин матеріалу має власну історію. І ця історія – не лише історія художника, а й історія нашої культури, нашого часу та наших прагнень.
Тож наступного разу, коли побачите абстрактну скульптуру чи маску, можливо, згадаєте Михайла Дзиндру та його незвичайний погляд на світ і слова його дружини Софії: «Мистецтво має дихати серед людей, а не стояти у темряві».
Соломія ВІВЧАР, провідний зберігач фондів «Музею староукраїнської книги» відділу «Музей книги»
