1. Місточко – місто – метрополія
Галичина – країна міст. Галицьку урбанну есенцію, але й урбанну субстанцію, її підложжя і трон витворюють передусім так звані середні міста: Коломия, Стрий, Бережани, Жовква, Самбір, Броди, Болехів, Золочів, Рогатин, Чортків, Бучач – надто значні, аби зватися місточками, але недостатньо великі, аби їх з чистим сумлінням можна б назвати правдивими містами, хоч і серед них є свої більш чи менш очевидні ієрархії. Особливим рядом стоять міста більші: Перемишль, Дрогобич і Тернопіль.
Надійними критеріями зазвичай були наявність гімназії та суду, що, своєю чергою, безпомильно вказує на те, що за Австрії, коли ці міста й набули своїх нинішніх контурів і стали власне тими «галицькими містами», як ми їх знаємо, вони були повітовими староствами. Ще більше в нас малих місточок: Косів, Кути, Вижниця, Надвірна, Рава, Камінка, Буськ, Галич, Збараж, Богородчани, Добромиль, Миколаїв, Розділ, Жидачів, Перемишляни, Товмач, Рудки, Бібрка, Бурштин, Яворів, Городок, Янів, Турка, Долина, Калуш, Брошнів, Городенка, Підгайці, Гусятин, Манастириська, Заліщики, Теребовля, Скалат, Сянок, Устрики. Кілька традиційних купалиськ і курортів: Трускавець, Моршин, Черче, Шкло, Любінь, Немирів. Гірських літниськ теж кілька: Жаб’є, Яремче, Сколе. Зимовиськ гірських теж є трохи: Славсько і Ворохта найважніші серед них. Закопане посідає цілком осібне місце, бо в Татрах. Велике розмаїття їх генези: є тут прадавні міста, що виводяться просто з червенських княжих городів, як-от Перемишль чи Галич, Белз чи Теребовля, є старі і складні, часто переписувані і палімпсестно наверствовані міста, як Львів, Дрогобич чи Коломия, цілий ґердан маґнатських резиденцій: Броди, Жовква, Бучач, Станиславів чи Бережани, міста-ярмарки, міста-локальні осередки, безліч таких, що колись були городищами чи замками, а потім перестали бути такими, як-от Звенигород, Вишня, Пустомити, Глиняни, Дунаїв, Синевисько, Тисьмениця, Сенява, Комарно, Делятин, Язлівець, Олесько, Щирець чи Ходорів, міста, що виросли довкола ріпничого промислу, як Борислав, Надвірна, чи Битків, Ясло чи Коросно. Правдива метрополія в Галичині часів Сорохтея тільки одна – Львів. Навіть тогочасному Кракову, де він студіював і який, безперечно, подав йому свої взірці і візерунки урбанності, дуже й дуже далеко до львівської великоміськості. Місто давнє, освячене історією, величне і зверхнє місто музеальної польськості, але непорушне і застигле, попри «Зелений бальонек» і «Молоду Польщу», попри Виспянського і Боя. Львів єдиний. Але не Львовом єдиним.
© Осип Сорохтей. Міський пейзаж, 1940
2. Ідеальне місто Станиславів
Львів завеликий, Снятин – замалий. Станиславів – ідеальне місто в кожному сенсі. Прикликане до життя польськими маґнатами, зведене французькими інженерами серед руського моря як ідеальне місто-фортеця, ренесансовий італійський концепт у барокову добу Потоцьких довкола, через багато років стало ідеальним для Осипа Сорохтея. За його часів, за пізньої Австрії і в польському Міжвоєнні, воно посідало цілком особливий статус – «третє місто Галичини». Це можна – і треба – розуміти двоїсто: третє за величиною, за значущістю, третя столиця воєводства, але теж – третє справжнє великоміське місто, поряд зі Львовом і Краковом. Провізорична столиця ЗУНР, прокламація Універсалу про Злуку з балькону готелю «Австрія». Значна метрополія окремого східно-малопольського воєводства, як-не-як. Давня дирекція окремої залізниці, взагалі великий залізничний вузол з імпозантним двірцем. Корзо з його лініями А і В, виразний і окремішній пізньогабсбурзький будівничий стиль Яна Томаша Кудельського з характерними вигадливо вигнутими лініями віконних рам в обрамленні межиріччя двох Бистриць, як обидвох Сицилій. Променювання в опільську, покутську і гуцульську провінції, зворотна метрополійна притягальність знову-таки для них.
Станиславів не просто ідеальний, він досконалий. Досконалий розмір цього міста: більший від Снятина, незрівнянно більший, менший від Львова, якась навіть не чвертка в ті часи, в найкращому разі. Снятин був місто-город, місто-міст понад Прутом, прикордонне місто на той час (за Прутом починалася тоді Румунія), місто-пленер, місто квітів, місто «мертвої», але передусім живої натури. Місто затінку дівчат-квіток. Місто rêverie. Місто Марії. Снятин – втілене на покутській провінції місто-сад, яке навіть не мусило докладати до цього якихось особливих зусиль. Він був садом per sua natura. Станіславів став містом структури. Це місто, в якому є все, аби бути доконаним, повним, досконалим містом, тобто має повноту і самовистачальність урбанних структур. Ба навіть більше: бо понад формальні речі, тобто речі, які улягають формалізації і під неї підпадають, є ще тут матерії невловні, але від того не менше структурні, а навіть структуротворчі: флюїд, атмосфера, флер. Не останньою чергою є товариство: для товариських зустрічей і розмов, для забав і гри, скажімо, в бридж. І достатньо велике, розмаїте й барвисте, аби могло достарчити достатнє підложжя, достатню поживу для обсервацій, узагальнень, типології і типізації, з достатньою колекцією колоритних характерів: типових характерів і характерних типів. Що вартісніше: типові характери чи характерні типи?
© Осип Сорохтей. Рисунок кафедрального собору у Стініславові, 1927
3. Складність Станиславова
Станиславів попри свою прозорість – складний. Складність його полягає у складеності з різних фактур. В осерді виразне ранньомодерне Середмістя, з цілим каталогом необхідного міського інвентаря: маґдебузьким правом, палацом засновників, деґрадованим до військового шпиталю, секуляризованим кляштором тринітаріїв, ратушем магістрату, військовим ґарнізоном, міщанськими кам’яницями, фарним костелом-колеґіатою, поєзуїтською колеґією, ринком, національними дільницями і національними святинями: уніати, вірменські католики, євреї з божницею. Усе це компактне, добре зорієнтоване за променями сонця і сторонами світу, щільне, але не загущене, виплекане, не запущене. З ратушевої вежі прочитується виразно, як мапа. Але й із землі не може бути жодних злуд щодо топографії. Вона зрозуміла, наскрізна, виразна. Візуальні перспективи добре прокладені. Структура проглядувана і доглянута, зрозуміла, доцільна і однак достатньо розлога і розгалужена для снування міської містерії.
Габсбурзькі часи принесли радикальне розширення: з’явилися великі сірі казарми, великі срібні каварні, бровари, ґуральні і конюшні, театр і книгарні, гімназії, трохи згодом окрема греко-католицька єпархія, капітула і консисторія, винарні і міняльні, німецька колонія з кірхою, млином і добрим пастором Цеклером, з його освітніми закладами, великим парком цісареви Елизавети. Відбудова по пожежі 1868 року перетворила міські відроги на мальовничі дільниці вілл, утоплених посеред городів, що й самі потопали в бузках і ясминах, поза колишніми валами запанувала ідилія, ще далі за ідилією щораз більше ремісничими робилися рустикальні передмістя. Між містом і його передмістями тонка мембрана, невидна: Кант, Зосина Воля, Гірка, Майзлі, Княгинин з їхніми кліматами і колоритами, заняттями, злиднями і звичаями, звитягами і зважуваннями одного дня стали матерією Великого Станиславова. Конесер опинився в 50-тисячному місті.
© Осип Сорохтей. Сполошений кінь, 1929
4. Конесер ремесел, конесер коней
Ремесла в місті: рудиментарні ремесла в модерну добу, в кожному разі, вже тоді, мабуть, було зрозуміло, що довго вони не втримаються, що вони вже, по суті, приречені. Не в тому сенсі, як приреченим був Дрогобич Шульца перед Загладою, а в розумінні вразливості перед модерністю. Ремісники і їхні ремесла – поважний чинник і фермент модернізації – самі впали її офірою, виявилися зайвими. Ремісники – особлива категорія міщан. Вони насувають спокусу вважати їх власне типами характерними, типами в кількакратному ступені, бо змушують повірити, що вони носять їх у собі, відкарбовані в тілах, відлиті в позах, відтиснуті у фізіономіці, жестиці і моториці – вирази їх ремесла, які й роблять їх такими передбачувано і сподівано неповторними. Але від них віє не тільки затишком зрозумілості, але й меланхолією зникомості. Жебраки, бідаки й каліки волочать за собою провінційні тіні Великої депресії. Колейки безробітних в гострих кашкетах вишиковуються перед урядами і установами. Колія неустанна. Для сина колійовця це засадничо. Скрізь ремінісценції з Першої війни. Невідступні передчуття Другої.
5. Коні й авта
Важливий аспект міського чару – симультанність. Йдеться тут власне не конче відразу про контраст, не про конфлікт, не про конвульсію, а про рівночасність різночасового. Дроти й дерева, трафіка й телефон, граф, графік, графа і телеграф, піст, пост і пошта, гімназія і гімнастика, капітель і капітула, упряжі й автомобілі.
Подекуди міські мотиви дуже скидаються не тільки на замальовки з-під долоні делятинця Осипа Васьківа, але й на фантазматичні, галюцинаторні великоміські візії лемка Никифора. Ще триває експресіонізм, як вже наполегливо і цілеспрямовано, планомірно насувається конструктивізм. І нема на то ради.
© Осип Сорохтей. Натюрморт з графином, 1940
6. Погляд через вікно, інтимність інтер’єру
То були часи, коли етер пронизували вже радіохвилі: ще не переповнювали, але вже наповнювали. Коли поодинокі літаки вже креслили у лунких весняних небесах свої самотні, але рішучі траєкторії. Медіюм радіо виказав свою рацію, авдиції радіо дарують радість. Час, коли технічний поступ не тільки завойовує спеціально призначені для цього місця і заклади: фабрики, майстерні, друкарні, електрівні, казарми, пошту і телеграф, але й вкрадливо опановує інтер’єри. Опір опери подолано, з грамофонів ллються грами і грані музики, радіо несе вісті: добрі, злі, веселі й моторошні. Велика будівля з багатьма вікнами, видна з вікна робітні, мабуть, новий манастир Сестер Василиянок.
7. Середовище і середовища
Затіснені, але не тісні: колись вернувся з краківських студій Михайло Зорій, часто навідувався Лев Ґец, наїздив Осип Васьків. Є кілька великих і прикметних ліній: Краківська академія і краківське запліччя; УСС і Пресова квартира, традиція, вишкіл і габітус усусусів; вчителювання в гімназіях, викладання рисунку. Понад усім лежить, звісна річ, так званий «дух часу», Zeitgeist, неомильний, неуникний. З тим духом часу достоту так само, як і з так званим письмом: неможливо не догледіти спільну ґенезу, стиль стилосу, але в кожного він таки неповторний; оця неповторність уніфікації. Чоловіка пізнати за його письмом, не тільки артиста. Місто пізнати за топографією, не тільки за графікою і малярством. Видовжені голови, вузькі лиця, широкі уста, виразні долоні, виразне і ясне письмо. Витончене, виточене. Хто хоче зрозуміти чоловіка, хай зазирне в його шкіцівники. Там шкіци його життя, ніколи остаточно не сповнені, зате затримані в письмі. Там ієрогліфи стають графемами.
© Осип Сорохтей. Село, 1940
8. Дискретність і тяглість
Кожне місто, навіть найбільші світові метрополії, містять у собі безліч провінцій. Провінцій самих себе. Проєкції цієї провінційності просодійні. Міста, ідеально прагнучи бути континуумом, виявляють безліч розривів. Міста є сумішшю скрайньої алієнації, величавого відчуження, моторошної невимушеності, авратичної авантурності, викличного аванґарду, відчаю і відчайдушності, щедрості і щему. Задбаний і занедбаний галицький бідермаєр і міжвоєнний міжнародний стиль, безлад, бедлам і баугауз. Комплікації і компроміси, суперечки і суперечності, розлами і розриви, критерії і категорії, критика і криза. Кризи новочасності.
© Юрко Прохасько