Влада Ралко і трансавангард або ця брама призначена для тебе

01/04/2020

Епоха, в якій ми живемо, була прокламована Фрідріхом Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844–1900) — його відомою епатичною фразою «Бог помер» («Gott ist tot») у книзі «Весела наука» («Die fröhliche Wissenschaft»), написаній у 1881–1882 роках. З цієї метафори вилонилися всі тези постмодерністської філософії. Для Ніцше смерть Бога була відчуттям моральної кризи людства, під час якої відбувається втрата віри в абсолютні моральні закони, космічний порядок, в якусь точку віднесення, яка наповнює людське існування сенсом. Однією з найбільших проблем у світі, в якому «Бог помер», або, іншими словами, у світі, в якому щось, «ніщо понад нами і що так чи инакше опікується нами, є те, що ми стаємо полишеними на самих себе і тоді перед нами з усією своєю жахливістю постає проблема відповідальності. Це кидає людину у безодню страху. До того моменту розриву, а його Ніцше метафорично описав так: «Бог мертвий: але така вже природа людей, що ще протягом тисячоліть, можливо, будуть існувати печери, в яких показують його тінь. — І ми — ми повинні перемогти також і його тінь! Бог помер! Бог не воскресне! І ми його вбили! Як утішимося ми, вбивці з убивць! Ми замастили наші ножі кров'ю найсвятішої та наймогутнішої істоти, яке лише була у світі — хто змиє з нас цю кров?». До цього святотатства (але не сприймаймо термін «Бог» так прямолінійно як якусь істоту, що понад нами — понад нами можуть бути і безособові закони, аж до законів фізики) ми стояли перед невідворотною правдою істини. ми не були покинуті істиною. А це неминуче передбачало відповідальність щодо неї, а, отже, і серйозність, щирість, компетенцію (як знання-про). До «Смерті Бога» чи анігіляції істини, до того, як ми залишилися полишеними на самих себе, ми були у зв’язку з Ним чи нею (істиною). А, отже, ми відповідали на Його чи її посили, ми були від-повідальними — тобто тими, що розмовляють, мають голос і цей голос не є беззмістовним белькотанням, а має чітко окреслений сенс — є голосом о-смисленим. Ми могли улягати Його чи її настановам — чи то у формах релігійних практик, чи етик, чи у формі інших підпорядкованостей якійсь незаперечній істині, яка і укладала наш світ. При цьому мушу подати одне насправді банальне, проте в даному тексті істотне зауваження — коли я веду мову про релігію чи релігійну практику, то виходжу з того, що первинно латинське слово religio означало не що инше, як зв’язок — наш персональний зв’язок з Ним чи істиною — тобто religio є свідченням того, що Він чи вона для нас є. Ми перебуваємо у нерозривному зв’язку з Ним чи нею, а тому вони для нас є. Відповідаючи Богу, будучи з ним у діалозі, чи відповідаючи істині, тобто улягаючи її законам, ми і утримуємо цей зв’язок. Так, ми періодично бунтуємо, як недолюблені діти. Однак, кожна дитина живе в горизонті Його чи її при-сутності, вона в специфічному сенсі того слова при-. При його сутності, побіч, коло, в околі. Натомість, будучи покинутими, покинутими на самих себе — а ми ж такі горді з того, бо ж: «ми повинні перемогти також і його тінь!» — ми втратили (чи знищили) цей зв’язок — це religio. З моменту цього розриву ми стали вільні, але опинилися у порожнечі, в якій всі напрямки є рівноцінними, куди б ти не прямував, всі істини рівні, а, отже, безсенсовні, можна робити, що хочеш, «Если Бога нет, всё дозволено», за Достоєвським (Фёдор Михаилович Достоевский, 1821–1881) чи Іваном Карамазовим. Але з того моменту і ніхто нами не опікується. По сути ми стаємо метафізичними сиротами. Так «Смерть Бога» чи анігіляція істини призвели до нашої емансипації, звільнення від Його настанов та її регуляцій, від метафізичного, морального та емоційного зв’язку з Ним, від узалежнення від Нього, від незаперечного улягання законам актуальної для нас істини. І неначе добре. Людина дійсно стала вільною. Але разом з тим і самотньою. Їй стало незатишно у цьому світі — про що просто волає вся література ХХ сторіччя.

© Ралко В. Хода, 2019

Найбільш яскраво цю незатишність та сирітство діагностував філософський та літературний екзистенціалізм (К'єркеґор (Søren Kierkegaard, 1813–1855), Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889–1976), Камю (Albert Camus, 1913–1960), Сартр (Jean-Paul Charles Aymard Sartre, 1905–1980)) та література абсурду (Йонеско (Eugène Ionesco, Eugen Ionescu, 1909–1994), Беккет (Samuel Beckett, 1906–1989)). А, якщо говорити про візуальні мистецтва, то пароксизм покинутості та жаху буття-самотнім не менш страшно вибухнув і творчістю Френсіса Бекона (Francis Bacon, 1909–1992) чи Мирослава Ягоди (1957–2018). Людина втратила свого одвічного візаві — одвічного співрозмовника, точку віднесення, опору, на якій розбудовувала саму себе. Людині стало просто неможливо якось себе зорієнтувати, вона опинилася «по той бік добра і зла» («По той бік добра і зла. Прелюдія до філософії майбутнього» («Jenseits von Gut und Böse. Vorspiel einer Philosophie der Zukunft»)) (Фрідріх Ніцше, 1885–1886). Вона втратила орієнтири, а тому і втратила шанс зрозуміти, ким чи чим вона сама собою є. Вона стала всім, і тим самим стала нічим. І світ довкола втратив свою міру та впорядкованість, втратив своє співвіднесення до людини та співрозмірність їй. «Зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас» («Der bestirnte Himmel über mir und das moralische Gesetz in mir»; Kritik der praktischen Vernunft, 1788;  Immanuel Kant, 1724–1804) втратили будь-який сенс. Все стало несерйозним, відносним, сумнівним. Бо ж, якщо істини немає, то праві всі, і вбивці і жертви, і ретельні пошуковувачі правди і безпринципні спекулянти — і то байдуже у чому, чи у науці, чи у шуканнях все того ж Бога, чи у мистецтві. Вже не можна не виглядати смішним, обстоюючи якісь погляди, бо ж правди немає, є гра, є забава — в житті й у політиці, що й бачимо у все загрозливіших і загрозливіших формах. Смішно наполягати на тому, що істина таки існує, що саме знання і улягання цій істині визначає сенс буття людини, її стосунки з самою собою, з иншими, і врешті-решт з Ним чи нею. Смішно, бо у світі покинутості будеш неуспішним, бо ти обмежений якимись релігійними, моральними чи просто раціональними засадами, натомість твої опоненти вільні від них у найширшому сенсі цього слова: «Я звільняю людей від обтяжливих обмежень розуму, від брудних і принизливих самокатувань химери, іменованої совістю і мораллю, і від претензій на свободу та особисту незалежність, до яких доростають лише небагато хто» (Adolf Hitler, 1889–1945). Дивно, але цей нелюд відчув другу сторону цього «всё дозволено» — за межею ніякої свободи немає — є свавілля — в даному випадку одного деспота щодо всіх инших. Коло замикається — ті, що прагнули звільнення, отримують несвободу. В новому світі, у світі за межею добра і зла до всього не лише можна, але і потрібно відноситися як до чогось релятивного, не аж так важливого, не аж так зобов’язливого — бо ж все плинне, плитке, розмите — з усього можна і слід кпити, над всім можна знущатися. Згадайте, як чинить нова генерація політиків, коли рветься до влади. І тоді єдиним сховком людини, яка ще пробує зберегти якусь притомність, залишається тільки іронія — людина забивається у мушлю іронії — це її остання фортеця. Так, вона бравує — «і ти правий, і ти правий» — бо так є у світі пораженців і дезертирів. Інколи вони виглядають дуже мило і навіть хвацько. Однак, це насправді невротична істерика — реакція на покинутість, так бравурно прокламовану Ніцше. Та Ніцше не перший і не остатній пророк «Смерті Бога». В людській історії Бог чи прийняття істини полишало нас не один раз. Так само як і прихід періодів релятивізму, як втрати орієнтирів теж не прерогатива лише наших часів: «постмодернізм у його сучасних секуляризованих формах є тільки повторенням все тієї ж кризи богопокинутості та дезорієнтованості. Ця хвороба цивілізацій та культур підступає циклічно, коли втомлюються чи то боги, чи то люди. Має вона і дрібніші хвилі, які виражаються у зміні мистецьких стилів, що корелюють з постмодерном (бароко, рококо, сецесія)» («Зауваги на тему постмодерну як цивілізаційної кризи», Тарас Возняк). «Дуже сильно узагальнюючи, можна запропонувати такі цикли розвитку… европейської цивілізації:

– епоха Сатурна: модернізм/патріархальність/бог-отець/точка на горизонті/консерватизм/мистецький авангард;

– епоха «бунту титанів»: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата точки на горизонті/очікування;

– епоха Зевса/Юпітера: модернізм/патріархальність/переможний бог-син=бог-отець/точка на горизонті/консерватизм/мистецький авангард;

– епоха еллінізму, розкладу політеїзму: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата точки на горизонті/очікування;

– епоха християнства, епоха Святої Трійці: модернізм/патріархальність/Бог-Син=Бог-Отець=Бог-Святий-Дух/точка на горизонті/консерватизм/мистецький авангард;

– епоха сучасного постмодерну: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата точки на горизонті/очікування».

© Ралко В. Ковдра та сокира, 2018

Це все справи цивілізаційні. А що ж людина? Наситившись дитячою радістю від покинутості, яку вона помилково прийняла за свободу, вона впадає у розпач, тугу. І починаються екзистенціалістські стогони. Розпач та туга розбавляється пароксизмами блазнювання, робляться спроби втекти у вічний карнавал. Як ви розумієте, в культурі ця профанічна епоха окреслили себе як постмодернізм. Це якщо виходити з того, що модернізм чи трансмодерн, який періодично повторюється, це істина в її дії. Це, якщо виходити з того, що для модернізму (читай парафрази religio у найширшому сенсі цього слова як при-сутності, пере-буванні-у-при-сутності-істини) таки є пункт чи точка віднесення — істина, правда, до якої слід відноситися (від/при-носити себе) всерйоз, від-повідати, -повідати напри-сутність/по-сутність у нашому житті істини, давати відповіді на посутні виклики і запити з боку цієї істини. У цьому сенсі модернізм, а після останнього проголошеного Ніцше метафізичного постмодерністичного циклу його часто називають то постпостмодернізмом, що з формальної точки зору допустимо, однак не окреслює суть явища, то метамодернізмом, що є лише мімікрією все того ж бування-у-відсутності-істини, краще було б називати трансмодернізмом — з огляду на його цивілізаційну повторюваність. Термін трансмодерн є спробою охопити одним поняттям циклічно повторювані зусилля людини знову і знову після епох покинутості входити у буття-у-присутності-істини, нав’язувати новий religio — зв'язок з істиною. Трансмодерн повертається і повертається, як і постмодерн. Від епохи до епохи він змінює мову, метод, спосіб вираження. Але повертається і повертається як чітке співвіднесення до істини. У цьому сенсі втомлена безвідповідальністю постмодерного блазнювання, чи то у формі милого нам Бу-Ба-Бу, чи у творчості багатьох не менш шанованих представників «Київської школи» (Арсен Савадов (1962), Олег Тістол (1960), Олександр Гнилицький (1961–2009) та ін.), що вибухнула при агонізуючому совку і хаосі неоформленої Незалежності і буванням-без-відповіді з боку речей посутніх, Влада Ралко (1969), як мислитель і художник, як на мене, свідомо чи не свідомо (що не так істотно) взяла на себе важкий труд долання цієї безвідповідальності як в українському, так і в неукраїнському мистецтві. Звісно, вдаючись до своєї мови і до своїх виражальних засобів. Вона пробує продертися до речей посутніх, які ми могли б окреслити як істину, чи, якщо хочете, по-старосвітськи Божественну сутність. По суті, Ралко, як це б дивно чи патетично не звучало, ре-інсталює від-критість, не-со-критість-людини, її відкритість до істини як дієвої реальності. Для Ралко, перейдім до конвенційного мовлення, істина таки є, що в наші часи є великим щастям. Не кожен його сподобився. Більшість кружляє у потемках. А якщо вона є, то вона зобов’язує, Ралко мусить вступати у стосунки з нею, тією істиною, мусить нав’язати з нею безпосередній, а, отже, інтимний, зв’язок — тобто religio… Й у цьому сенсі, як не дивно (напевно і їй самій), Ралко як мистець, є мистцем глибоко релігійним. Так, при всій драстичності для посполитого споживача хліба її художньої мови… Так, попри те, що вона не пише ікон…Але і пише… Ралко по-новому відкриває і для себе, і для тих, хто має очі, при-сутність у нашому людському бутті істини, вона ре-інсталізує religio, робить цей зв'язок живим, вводить нас у виміри, в яких Його при-сутність безсумнівна, ось-наявна. Таким чином, Ралко виривається сама, але й рве за собою з просторів профанічних до просторів, де актуалізуються речі посутні — народження, бування, радість, біль, смерть. І не важливо, над якою темою рефлектує Ралко. Вона творить-у-при-сутності. Принаймні у мене таке враження. Можливо це інтуїція, яка так і залишиться або чистою спекуляцією, або моїм особистим баченням творчості Ралко. Хоча, якщо вона постала, то хто, як не Влада Ралко її спровокувала? Тому моє переконання залишається — творячи-у-при-сутності Ралко є однією з тих ранніх пташок, які повертають нас лицем до посутнього. Вона, можливо, сама того не усвідомлюючи, позбавляє нас сирітства. Жорна історії завершують ще один оберт, трансмодерн повертається. Так, з новою філософською та мистецькою мовою. Але це повернення до основ, як дивно це б не звучало. Бо ж досить лише кинути оком людині неспокушеній на полотна Ралко, щоб жахнутися, перестрашитися, дезертирувати, відвернутися, осудити. І не дивно. Бо погляд у безодню, а саме нею відкриваються для людини речі посутні, не може не жахати. Як не може не жахати її «Київський щоденник» — дійсно щоденник тих жахів, у яких на Майдані взимку 2013/14 рр. народжувалося майбутнє — що б тепер в Україні не відбувалося. Як не може не жахати відкритий погляд на жахіття війни на Донбасі з його підвалами та «Ізоляцією» — саме в цій «Ізоляції», колишньому мистецькому центрі, а тепер російській катівні і відкривається жахливе, де є істина, і є лож та облуда. Як не може не жахати відкритий погляд на долю людини, особливо на долю людини покинутої у своїй самотності, як це є в часи, коли речі посутні від неї відвертаються. І жодне пересмішництво тут не допоможе. Досить глянути на посумнілі та підівтомлені обличчя заправських пересмішників, які ще з десяток років тому вигецували на підмостках світових інтелектуальних сцен. Втомились. Але ця втома минуща. Та й не всім притаманна. Її немає у буддистських дзонгах, хоча все має свій вік. Це втома метафізична. Втома від сирітства. Тому Він  повертається. І в тому числі завдяки пронизливим, щирим до болю полотнам Влади Ралко, художниці. Чи вилікує від цієї втоми наступна епоха, епоха новітнього наскрізного модерну? Мала би, якщо це по-справжньому, якщо істина насправді повернеться, якщо це не буде її імітація. Маємо винюшувати, відслідковувати перші прояви, пролегомени нового трансмодерну. Це процес складний і тривалий. Треба бути неабияким мисливцем, щоб витропити таку рідкісну з’яву. Так видається, що Ралко не імітує, не бурлескує. Здається, що вона запитує всерйоз. Посилає запит у безодню, з якої відповідь може і прийти, і не прийти… Бо ж її, відповіді, треба ще сподобитися: «Боже мій, Боже мій, чому Ти покинув мене?» (22 Псалом Давида) — ось справжній маніфест постмодерну (він же — нігілізм). Відкиньте зовнішні релігійні конотації, вилущіть горіх сказаного і почуєте весь відчай покинутої людини. Чи отримала Ралко відповідь на це останнє і найістотніше для людини запитування? Не знаю. Не знаю, чи й вона знає. Може здогадуватися, чекати у тремі: «Перед Законом стоїть воротар. До цього воротаря підходить один чоловік із села і проситься ввійти до Закону. Але воротар каже, що він йому тепер не може дозволити. Чоловік замислюється і тоді запитує, чи не міг би він, отже, ввійти пізніше.

— Можливо, — каже воротар, — але тепер ні.

Оскільки брама до Закону стоїть відкрита, як завжди, а воротар відходить набік, чоловік нагинається, щоб заглянути через браму всередину. Коли воротар це помічає, то сміється й каже:

— Якщо це тебе так манить, спробуй, не зважаючи на мою заборону ввійти досередини. Але гляди: я могутній. І я тільки найнижчий воротар. Від світлиці до світлиці стоять ще воротарі, один від одного могутніші. Вже погляду третього я не можу витримати.» (Франц Кафка, «Перед законом»).

© Ралко В. Приготування, 2018                                                                                                                                                      © Ралко В. Фігура з чорною головою,  2018

1. Ніцше Фрідріх. Весела наука = Die fröhliche Wissenschaft, 1881–1882
2. Ніцше Фрідріх. По той бік добра і зла. Прелюдія до філософії майбутнього = Jenseits von Gut und Böse. Vorspiel einer Philosophie der Zukunft, 1885–1886 // Фрідріх Ніцше. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі. Переклад з німецької Анатолія Онишко. — Львів: Літопис, 2002
3. Возняк Тарас. Зауваги на тему постмодерну як цивілізаційної кризи // Тарас Возняк. Філософічні есе. – Київ: Дух і Літера, 2016
4. Кафка Франц. Перед законом / Переклад з німецької Івана Кошелівця // Україна і юдеї, гебреї, євреї. – Львів: Незалежний культурологічний журнал «Ї», 1996.

 

© Тарас Возняк
    Вілла Ванда, Сопот, 4 березня 2020