Михайло Дзиндра — скульптор-модерніст, художник, архітектор; емігрант, який перевіз майже всі свої роботи з США до України, побудував серед соснового лісу музей модерної скульптури та заповів його українському народу.
Михайло Дзиндра прожив за кордоном майже 50 років, але не мав акценту і розмовляв абсолютно чистою українською. Він не працював на арт-ринок, роботи майже не продавав. Заробляв гроші будучи будівельником, дизайнером і архітектором. А виставки організовував у себе на подвір'ї.
На початку 90-х Дзиндра повернувся в незалежну Україну і захопився ідеєю створення тут музею модерністської скульптури. Цей амбітний проект відібрав дуже багато сил, коштів і часу. Сотні скульптур довелося перевозити з Флориди; були передбачувані проблеми з митницею і непередбачувані — з галичанами, які не зовсім розуміли, що це за дивні абстрактні фігури з бетону. Тим не менше, скульптор-фантазер добився свого. Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри — дивовижне місце, заховане серед соснового лісу в селі Брюховичі на Львівщині.
ДЗВІНКИЙ КАМІНЬ
Народився Михайло Дзиндра у 1921 році в селі Демня на Львівщині. В сім'ї було десятеро дітей, але до дорослого віку дожили тільки четверо: Євген, Михайло, Степан та Ганя. Всі брати стали скульпторами, а сестра Ганя займалась вишивкою.
Демня вважалась старовинним селищем каменетесів, що можна помітити по місцевому кладовищу, яке більше подібне на парк наївної скульптури. Саме на Демнянському кладовищі знаходиться одна із перших робіт Михайла, створена спільно зі старшим братом Євгеном — надгробний пам'ятник «Лазар» на могилі їхніх батьків.
Селище знаходиться на території вапнякового кар'єру, тому майже в кожній сім'ї були майстри каменеобробної справи. В сім'ї Дзиндр це була справа поколінь. На монументальному хресті ХVIII століття в селі Зашковичі є підпис: «А робив Федь Дзиндра». Саме прізвище Дзиндра означає «дзвінкий камінь». Також це слово зустрічається, наприклад, в творі Івана Франка «У кузні» — «З-під молота коваля сипались іскри і дзиндри».
Сім'я була далеко не заможна, діти як могли шукали підробіток. В 9 років Михайлу доводиться вперше підрехтувати дерев'яний хрест по проханню священника, що викладав у сільській школі. Михайло рано стає сиротою: спочатку помирає мама Катерина в 1929, в 1934 — батько Василь. Після смерті батька Михайло переїжджає до Львова, де за підтримки старшого брата Євгена починає навчатися і працювати у майстра Андрія Коверка — різьбить іконостаси у селах Львівщини, Тернопільщини і на території сучасної Польщі.
1941 стає роком вступу в Державну мистецько-промислову школу, що вже на той час має насичену історію реорганізації, з постійними змінами назви, викладацького складу та напрямку роботи. Саме там Михайло Дзиндра навчається у Івана Севери та Миколи (Богдана) Мухіна — майстрів з не менш захопливою біографією, та помітним впливом раннього західноєвропейського модернізму. Хоч навчання і було цікавим для Дзиндри, але фінансові складності повертали до реальності. Щоб мати змогу оплатити житло, скульптор вночі розвантажував вагони, а зранку йшов на заняття. Такий ритм життя був надто виснажливим, адже часто не вистачало коштів навіть на харчі. Дзиндра навіть хотів покинути навчання та знайти роботу. Проте тогочасний директор школи Євген Нагірний бачив у хлопцеві великий потенціал. Щоб залишити хлопця в школі, він забезпечує йому безкоштовне харчування в їдальні мистецько-промислової школи.
Близький друг скульптора, художник Юрій Соловій про Дзиндру пригадував таке: «Він був найздібніший, а головне — найпрацьовитіший на різьбярському курсі. Власне, працьовитість була головним плюсом, вирізняючи його не тільки з-поміж кола студентів, а і уже після, в українському середовищі еміграції».
Час навчання Дзиндри виявився історично непростим: відбувається радянський наступ та німецька окупація, що згодом ліквідувала школу. Дзиндра закінчив навчання екстерном.
ФАНТАЗЕР В ЕМІГРАЦІЇ
Подивившись на те, що діється навколо, Дзиндра приймає імпульсивне рішення. Він обмінює піджак на велосипед та однієї ночі 1944 року їде з міста. На велосипеді перетинає кордон зі Словаччиною. Оселяється на рік в Братиславі, де працює в школі для дітей з неповносправністю — викладає декоративну різьбу по дереву. Надовго у Словаччині Дзиндра не затримується, наступним місцем дислокації стає Німеччина — табір для біженців біля Регенсбургу, де скульптор знайомиться з колегами з України та своєю першою дружиною Ольгою. В Німеччині активно працює та виставляється, вступає до місцевої спілки художників. Роботи Дзиндри того часу ще реалістичні, з нальотом античного пафосу та експресивної динаміки.
У 1947 стається прикрість — після пологів паралізує дружину. Доводиться шукати більш сприятливі умови існування. Виникає можливість переїхати до США. В 1951 році сім'я Дзиндри оселяється в передмісті Нью Йорку — Патнем Веллі. Художник вливається в середовище української артистичної інтелігенції, відкриває для себе світ мистецького різноманіття, галерей і музеїв сучасного мистецтва, приймає участь в виставках, симпозіумах, конкурсах. На виставці українських митців в українському народному домі в Нью Йорку знайомиться з Олександром Архипенко — визнаним метром авангардної скульптури у світі. Це знайомство сильно впливає на Михайла Дзиндру. Варто зазначити, що він завжди мав інтерес до модерністських підходів в скульптурі; Михайлу було тісно в традиційних формах. У світі, з якого він вийшов, скульптура була швидше ремеслом — створення пам'ятників, монументів, іконостасів, декору, але не самодостатнім мистецьким твором. Дзиндра ж тяжів в сторону мистецького експерименту, свободи пластичного вислову і відсутності обмеження в сюжеті.
Михайло Дзиндра зрозумів, що скульптура може бути самодостатнім полем експерименту, де правила гри встановлює не ідеологія чи традиція, а сам художник. Всі ці фактори надихнули скульптора на черговий імпульсивний жест. Він зруйнував усі свої роботи — близько 70 об'єктів, створених з 1945 до початку 1950-х. За його власними словами: «...я в один день — не знаю, що зі мною сталось, — взяв і знищив всю реалістичну скульптуру, бо я не є реаліст, я хочу фантазій».
Настрої модернізму проникли майже у всі практики митця — окрім скульптури, Дзиндра працював архітектором. Після зруйнованого реалізму виникає новий Дзиндра, новий матеріал, що є співрозмірним з його офіційною роботою — будівництво, реконструкція будинків і квартир. Будівельні матеріали з'являються і в скульптурі. Більшість робіт після 1960-х років виконані з будівельної суміші (часто бетону), японської металевої сітки, що слугувала каркасом, та фарби для фасадів. Художник розповідав, що саме ці матеріали дозволяли швидко реалізувати його задуми, не витрачаючи час на шліфування міцних матеріалів, більш прийнятних в академічній скульптурі (таких як камінь, деревина та мідь).
З листування Євгена Дзиндри з Михайлом:
«... Треба похвалити тебе, що зумів на чужині дати собі раду, розумію, що нелегко прийшло. Працьовитим рукам всюди повинно бути добре. Про скульптури. Виставка на пленері в парку давно була моєю мрією, і це дуже похвально. Не знаю чи є сенс, щоби робити великі скульптури, витрачаєш багато часу, сили і матеріалу. То що називаєш модерним, вже було, це скоріше декоративно-монументальні скульптури. Все таки в тих конструктивних формах старайся передати якийсь зміст, мавку, лісовика чи самого чорта, аби щось виражали. Малювати фарбами не варто, краще бери кольорові цементи, або сухі пігменти. Знаю, брате, ти все маєш, але не ростуть в тебе чорнобривці і не маєш тої бульби з піску, яку родить наша земля. Ох, брате, яка смачна та бульба!!!»
Євген,
Львів, 20 грудня 1970 р.
Пізніше родина Дзиндри переїхала у Флориду. Вони жили в різних містах, але завжди оселялись в будинках з великими подвір'ями, на яких Михайло розміщував свої роботи. Іноді робив повноцінні виставки, запрошуючи сусідів і друзів.
В певний момент робіт зібралось надто багато — з'явилась ідея побудувати окремий музей. Старша донька Глорія (Ярослава) придбала землю для такої справи, уже був розроблений проект та укладена домовленість із локальною владою, що навіть погодилась на щорічну фінансову підтримку музею. Проте стаються дві події, що змінюють хід цієї історії.
У 1989 році помирає дружина Ольга, яку Михайло доглядав весь час до самої смерті. А в 1991 році Україна проголосила незалежність — саме це пробуджує в Дзиндрі бажання повернутись на Батьківщину.
© Аніта Немет