Тарас Возняк
Розгорнута метафора Володимира Буднікова та Влади Ралко
І
О Боже, стережи в завію
і людські, і звірячі кубла.
Богдан-Ігор Антонич, «Зима»
Тандем київських мистців – Володимир Будніков та Влада Ралко – запрезентували у Підгорецькому замку свій спільний проект «Перемога – тріумф – відпочинок». Він є поєднанням двох попередніх проектів. Проекту Володимира Буднікова «Битва» 2007 року, що складається з 19 живописних творів (олія на полотні) та проекту Влади Ралко «Недільний обід», 2020–2021 років, який представляє сервірований стіл з «обідом» – сервізом на 12 осіб (порцеляна, цифровий друк). Ну і, звісно, «оправою» цього складного багаторівневого проекту є сам Підгорецький замок – замок у всій своїй складності – з парком довкола, який є переходом від лісу, місця дикого і небезпечного, до замку – місця оборони та палацу – прихистку загрожених, і, зрештою, каплиці в осерді замку – потіхи потребуючих та останньої зали, де змученим подорожнім подано останню вечерю.
Те, що вкладають у цей проект автори, можна побачити у самому Підгорецькому замку і можна прочитати у супровідному тексті Влади Ралко.
Але одна справа це намір авторів, а зовсім инша, як цей проект відкривається для кожного з нас. І мова йде не про якесь «хибне» сприйняття – всяке сприйняття будь-якого тексту, зокрема і тексту мистецького, у цьому разі тексту проекту Буднікова та Ралко, мусить бути суб’єктивним. Кожне відчитування тексту розкриває його багатство, його багатогранність.
Тому я беру на себе відвагу висловити/виявити своє бачення запропонованого авторами тексту.
Отже, проект «Перемога – тріумф – відпочинок» реалізовується в певній оправі, яку ми банально окреслюємо як Підгорецький замок. Однак Підгорецький замок – це дуже складний культурний комплекс, щось на кшталт багатошарового конструкту, всередині якого мало б критися щось найбільш істотне. Першою лінією «оборони» того, що криється всередині, є парк, який будучи культурним, о-своєним простором, відділяє замок від дикості і загрози – від лісу. О-своєний означає о-люднений, свій, потульний, інтимний, людський… Другу лінію оборони о-своєного простору складають мури замку – за ними о-людненості, о-своєності, потульності, інтимності ще більше… Третю лінію оборони складають стіни палацу, що ховається в замку – за ними о-людненість, о-своєність, потульність, інтимність майже повна – це вже «дім» – одна з великих ілюзій людини, бо «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має де й голови прихилити…» (Матвія 8:14-22) – але про це потім… Четвертою лінією оборони є схована в замку «святая святих» – шхіна/ השְׁכִינָ – замкова каплиця, остання зала, де накрита учта.
Отож у цьому проекті нам презентується дикий, не-о-своєний окіл довкола – обшир страху та загрози, о-культурений, приборканий парк, замок з його мурами та оборонцями, схований у замку палац з криптобароковими полотнами Володимира Буднікова, що неначе «боронять» замок, і залою з столом – престолом – з «поданими» на розмальованих Владою Ралко тарелях «стравами». Це як шкатулка в шкатулці, яка криє в собі ще одну шкатулку.
Але що це за шкатулки? І що вони насправді криють? Звісно, що ліс/парк/замок/палац/каплиця/стіл/вечеря це лише метафори. Однак метафори, як на мене, архетипічні.
Однак, все по порядку.
Втілене в ландшафті протиставлення лісу та парку зрозуміле – це протиставлення дикого та о-людненого лісу, дикого та о-людненого простору. Ліс, звісно, є джерелом дикості, страху, тривоги. Натомість парк – це щось на кшталт «приборканого» лісу. Звісно, це людська ілюзія, що ліс можна приборкати. Так само як ілюзією є й те, що можна позбутися страху та тривоги, які він породжує в людських душах. Страх і тривога супроводжуватимуть людину, що подорожує своїм життям, увесь час, поки вона йтиме. Однак ми люди і маємо ілюзії, і в’ємо свої гнізда, будуємо свої помешкання, де гадаємо, що сховаємося від того страху та тривоги…
Тому будуємо замки. Сподіваємо сховатися за їхніми мурами. Тим більше, що на мурах замку така чисельна стража… Неначе абстрактний живопис Володимира Буднікова шпалерно, як і колись, вкриває стіни палацу, відсилає до пануючого давніше у цьому палаці бароко. Годі позбутися враження, хоча воно, як марево, майже невловиме, що на полотнах летять лицарі з тих самих часів – хоча перед нами не баталії Мартіно Альтомонте (Martino Altomonte, Johann Martin Hohenberg; 1657–1745), а абстрактні «гобелени» Володимира Буднікова. Летять, щоб зударитися в січі з чимось, що чигає за межами палацу/замку/парку – в обширах загрози та страху, що завжди ладне опанувати та спалити дощенту і цей замок, і цей палац та всіх, хто в ньому…
Натомість ми, смертні, опановані людськими ілюзіями, тулимося в осерді цих шкатулок у шкатулках – за огорожами парку, за мурами замку, за стінами палацу. Нам здається, що замок та палац насправді є нашим сховком, нашим спасінням. O sancta simplicitas…
ІІ
Ich habe den Bau eingerichtet und er scheint wohlgelungen.
Von außen ist eigentlich nur ein großes Loch sichtbar,
dieses führt aber in Wirklichkeit nirgends hin…
Franz Kafka
Я спорудив нору, і, здається, вона вдалася.
Назовні видно лише один великий отвір,
але в дійсності він нікуди не веде…
Франц Кафка, «Перетворення. Нора»
Ми скріплюємо свій дух, споглядаючи лави лицарів, що летять супроти того, що на нас зазіхає вже за мурами замку – навіть не на підступах, не в парку… Як люди слабкі, ми не можемо не відчувати тієї загрози, яка чигає на нас за межами неначе о-своєного нами простору, за мурами замку. Загроза, а відповідно і страх людей, а, отже, смертних, супроводжуватимуть завжди, як би ми не хоробрилися. І в цьому, як це не печально, наша природа… І зрозуміло чому – бо ми ж перш за все смертні. Так, до часу можна сховатися від страху за мурами замку. Можна виставити лави лицарів. Можна загорнутися в мушлю палацу. Однак від остаточного рішенця нікуди не сховаєшся. Він невідворотний. Надії неначе й бути не може…
ІІІ
…і узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав:
Прийміть, споживайте, це тіло Моє. А взявши чашу, і подяку вчинивши,
Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя…
Матвія 26:26-28
Але чи аж такий безнадійний? Так, зі смертю, яка криється у кожному рокайлі замку, не посперечаєшся. Але й посперечаєшся. Сховок не мусить бути таким очевидним, як-от за мурами замку чи стінами палацу.
Замок і палац – це лише προλεγόμενα сховку. Це зрозумілі для всіх метафори шкатулок в шкатулках. Смертним вони до часу дають певну потіху. Але остаточної потіхи марноти світу, як відомо, не дають. У метафізичному сенсі слова ці мури так нікого і не захистили. Давно спочили в Бозі і будівничі, і власники цих чудесних шкатулок…
А людська тривога, трема і страх залишилися…
Осердям замку та палацу, як і водиться, є каплиця. На сьогодні вона, як і весь замок та палац, у стані реставрації. Хоча насправді, якщо подивитися на справу з метафізичної точки зору – в постійній побудові. Бо ж ми, навіть усвідомлюючи всю марнотність своїх зусиль, не перестаємо спазматично зводити довкола себе огорожі, мури, стіни – виємо свої «людські кубла». Але водночас в осерді замків та палаців, ба, навіть наших простих помешкань, відводимо місце не лише для застановлення, але й порятунку – порятунку остаточного. Людина все життя розпачливо шукає того остаточного порятунку, остаточного прихистку – спасіння. Чи має вона тут, у цій пущі, якісь гарантії щодо цього? Аж ніяк. Однак відчайдушно прагне цього спасіння. Хоча не завжди і не щодня, звісно. Більшу частину свого життя вона проводить у тумані буденності. Може і на щастя, бо постійне перебування в усвідомленні своєї смертності призвело б до божевілля – далеко не кожен може жити дивлячись на щодень в очі безодні…
Та чи є той порятунок взагалі, якщо навіть сповнити все те, що, як передбачено, має бути сповнене? Хтось вірить. Хтось ні. Хоч було сказано «споживайте, це тіло Моє. …пийте з неї всі, бо це кров Моя».
Влада Ралко розгортає це таїнство у метафору – посеред зали, в святая святих стоїть престол/стіл з тим, про що говориться у кожному храмі – з «тілом» і «кров’ю» – тим останнім сховком, в якому може знайти свій останній прихисток смертний. І слово «може» тут визначальне – може знайти, а може й не знайти – вона, людина, сама вибирає…
Але невже Ралко просто ілюструє цей християнський стереотип? І так, і ні. Так, бо на рівні майже нами не усвідомлюваних парадигм вона, як і всі ми, навіть ті, хто не йде тим шляхом, так чи инакше апелює чи опонує до/з «тілом» і «кров’ю» Його. І ні, бо художниця, в секулярному сенсі, звісно ж розширює цю метафору «тіла» і «крові» до тіла і крові всіх нас, а у випадку Ралко до тіла і крові жінок. Ралко, звісно, працює в сучасних дискурсах – зокрема і феміністичному. Для неї «Син Людський» є і «Дочкою Людською», що насправді нічого не змінює. Єдине, що залишається незмінним, це те, що всі ми ні від своєї екзистенціальної ситуації, ні від своєї смертності та страху, ні від своєї культурної заданості ніде подітися не можемо. Бо ніхто з нас втекти від самих себе не може.
Так мені відкрився спільний проект Володимира Буднікова та Влади Ралко. Звісно, відкрився суб’єктивно. Але якщо він мені відкрився саме так, то у цьому, напевне, таки є певний сенс.
22 травня 2021 року, Львів