"Музей – моє життя"
До дня народження Бориса Возницького
Борис Григорович Возницький
(16 квітня 1926 р. – 23 травня 2012 р.)
У грудні 1962 року директором Львівської картинної галереї був призначений молодий випускник мистецтвознавчого відділення Інституту ім. І. Рєпіна Ленінградської Академії мистецтв Борис Возницький. За плечима у нього – фронт, кілька років військової служби, навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва, а ще – праця вчителя малювання в школах містечка Винники коло Львова та два роки роботи у Львівському музеї українського мистецтва.
Ще під час навчання у Ленінграді, а також побувавши у Польщі та Прибалтиці, Борис Возницький зауважив, як дбайливо там ставляться до своєї культурної спадщини. Йому не давала спокою думка – чому ж так занедбуються і гинуть наші українські пам'ятки культури, чому в історії мистецтва не згадується українське мистецтво. І першими кроками молодого директора стають експедиції по Західному регіону України, завдяки котрим було врятовано від знищення сотні сакральних речей, що знаходились в закритих та зруйнованих церквах і костелах. У цих виїздах Возницькому допомагали працівники галереї – мистецтвознавці В. Овсійчук, В. Вуйцик, В. Любченко, О. Ріпко. В пізніші роки в експедиції разом з Возницьким почали виїжджати й інші, молодші працівники: Р. Бучко, В. Волков, Ю. Попович, Є. Кармаков, Р. Федина, М. Видашенко, І. Мицько, І. Хомин, Д. Шелест, О. Козинкевич, В. Фрис, С. Фрухт, Є. Шимчук, Л. Возницька, Н. Опанасенко, Л. Волкова та ін.
Не всім партійним керівникам подобалась та була зрозумілою ця робота Возницького, але завжди мав підтримку, щире зацікавлення та консультації у таких визначних вчених, як П. Жолтовський, М. Гембарович, Г. Логвин, Л. Міляєва, Я. Ісаєвич.
Спочатку Возницький збирався налагодити роботу в галереї і поїхати працювати – завжди про це мріяв – на батьківщину. Та ті ж сотні ікон, надгробки, стародруки, скульптура – всі ці речі вимагали нових приміщень для зберігання та експонування. І другим етапом стала довга й важка праця з освоєння і відбудови закинутих чи поруйнованих замків та палаців, де згодом відкривались нові філії музею, котрих на 2012 рік вже нараховувалось п'ятнадцять. Тому, згадуючи початки своєї роботи, Борис Григорович казав: «…і Волинь моя пішла». Так і залишився у Львові, працюючи майже п'ятдесят років директором Картинної галереї, котра декілька разів змінювала свою назву, а з 2013 року, вже коли Возницького не стало, їй було присвоєно його ім'я.
Борис Возницький був харизматичним лідером, який поклав усе своє життя на вівтар служіння українській культурі та її порятунку. Це не високі слова, а правда, котру усвідомлював і сам, кажучи : «Музей – моє життя», бо в житті залишався скромною та аскетичною людиною. Він бачив набагато далі, ніж більшість його сучасників, тому не завжди сприймалось і підтримувалось те, що Возницький робив і в який спосіб досягав бажаного. Мета, яку поставив перед собою стала місією, котру важко було виконати не пройшовши неторованим та ризикованим шляхом. Шляхом, на якому траплялись і помилки, і образи, й розчарування, про який згодом почав писати спогади. Навіть з тих небагатьох записів Возницького, котрі були процитовані на експозиції його посмертної виставки (квітень 2015 р.), постає могутня й глибока особистість, справжній патріот, людина з романтичною та ранимою душею, котрій дуже боліло те, що культура в Україні так і залишається десь на маргінесі її історії.
© Текст – Наталя Філевич, Оксана Максименко
Фото – Олександра Лісаковська