Тарас Возняк
Осип Васьків – історія самотності
Wanderers Nachtlied
Über allen Gipfeln
Ist Ruh.
In allen Wipfeln
Spürest du
Kaum einen Hauch.
Die Vöglein schweigen im Walde.
Warte nur, balde
Ruhest du auch.
Johann Wolfgang Goethe
Нічна пісня мандрівника
На гірських вершинах
Спить сніг.
Вітерець в долинах
Затих.
Тиша без краю, без меж.
Змовкнув пташиний галас.
Почекай – зараз
Ти заснеш теж.
Йоганн Вольфганг Гете
Переклад Марії Губко
Nocna pieśń tułacza
Wielka cisza
Od gór.
Nawet gałąź najwyższa
Nie drgnie i ptasi spór
Umilkł w koronach lasu.
Nadchodzą sny.
Doczekaj czasu –
Zaśniesz i ty.
Johann Wolfgang Goethe
Tłumaczenie Adama Pomorskiego
Життєпис Осипа Васьківа (Józef Vaśkóv, 1895–1972) – це історія самотності, історія одинокого блукальця, який все життя тулявся самотою чужим для нього світом звірячого, нестерпного ХХ сторіччя.
Звісно, його біографію – ту, яку знаємо – можна звести до кількох базових факторів: народився у родині «зупака» – австрійського військового українського походження, що служив за «миску зупи», потім батько став возним при суді – судовим виконавцем, екзекутором – як при цьому не згадати «Процес» (Der Prozeß, 1925) Франца Кафки (Franz Kafka, 1883–1924) і стосунки Кафки з його ригоричним батьком; народився наполовину українцем, наполовину поляком – по мамі – у Йорданові, що у Малопольщі коло Кракова, хрещений у римо-католицькому обряді, однак у зрілому віці перейшов на греко-католицизм; вчився у Львові, Варшаві, вивчав то мистецтво, то журналістику, то санскрит; весь час малює, роздумує, філософствує, дивакує; бере участь у знакових авангардних виставках часу «бурі і натиску» (Sturm und Drang) авангарду – у тім і за участі такої майбутньої зірки світового авангарду, як Казимир Малевич (1879–1935); звідусіль його гонять – з Варшавського університету через його українство і розвід з дружиною (1931), з Делятинської школи – бо не сподобався якійсь фрау у часі нацистської окупації (1942), а за совітів – бо мав респект до своїх релігійних переконань (1950)...
Навіть своє прізвище, коли підписував власні твори, він писав дивно – Vaśkóv. Не правильною польською Waśków, а неначе відтинаючись від польськості. Хоча крески (діакритичні знаки) над літерами неначе польські. У латинізованій українській версії теж мало б бути инакше – Vaśkiv. Він неначе демонстрував свою инакшість. Инакшість від усіх…
Одним словом, це історія одинокого блукальця.
Але що є причиною такої самотності – те, що він є і українцем, і почасти поляком, живе як тією, так і иншою культурою. Однак у Галичині це ніяка не дивина – величезна більшість української галицької інтелігенції жили у просторах цих обох культур – подобалося це кому чи ні – такі були реалії. Може те, що належав до двох обрядів – але і це не дивина, тим більше, що і римо-католики, і греко-католики насправді належать до однієї Церкви. Може те, що не сприймав ні одного з режимів, які руйнували життя половини Европи чи не все ХХ сторіччя – ні польського дітвацького ура-патріотизму, ні нацизму, ні «перших», ні «других» совітів. А, може, тому, що не сприймав будь-яку владу як таку...
Творчість Васьківа можна пробувати періодизувати. Вона розвивалася суголосно з швидкістю плину нашого европейського часу. Коли час був рвучким, як от у 1910-х, то творчість Васьківа вибухала, наскільки можемо судити по тому, що збереглося, посутніми для наших европейських контекстів здобутками. Коли ж час западав у глухі заводі, як от у 1950-х, то заникала.
Коли в ентузіастичній, ще не обезкровленій двома світовими кровопусканнями Европі час галопував, ентузіазм просто фонтанував – а це початок сторіччя – то молодий Васьків, разом із усією когортою молодих авангардистів створив хоч і скромні за розмірами, проте базові і для Европи, і тим більше, для України твори. Коли ж наступило совєтське безчасся, то і його творчість сповільнюється, скромнішає...
Все це так. Але було ще щось, що робило його особливим. Глибина самотності Осипа Васьківа, як можу здогадуватися, – але лише здогадуватися – мала набагато поважнішу причину. Причину, яка була практично непереборною.
На своє нещастя він народився дуже чутливим, неймовірно субтельним – досить глянути на його фото часів молодості, коли він ще не натягнув на себе панцир дивацтва. А в наших «кривавих землях» (Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin), як пише Тімоті Снайдер (Timothy David Snyder, 1969), це вирок. Причому його субтельність була особливого роду – він не лише тонко відчував тканину музикального чи поетичного, а й неймовірно глибоко проникав у саму суть мистецького як такого. Йому відкривалося саме джерело мистецького акту, що поставав «ось тут», «ось тепер» – «перед ним». Цей дивний дар бачення поставання мистецького перетворювало його на свідка. Хотів він чи ні, однак він був тим, хто засвідчував вилонення абсолютно нового, того, чого до того у найзасадничішому сенсі слова «не було», вилонення до того не-на-явного мистецького артефакту. Він, як і Сократ (Σωκράτης, бл. 469–399 до н. е.), не лише засвідчував, але й допомагав своєю мистецькою творчістю витягати з метафізичної порожнечі не-існування щось, що починає існувати. Тому він, як і Сократ, був свого роду повитухою (μαια). Сократова маєвтика (μαιευτική) є повивальним мистецтвом витягування схованого на яв. Звісно, що це дано не кожному, це дар, який потребує субтельності – і Васьків ним був обдарований. Але водночас це мистецтво потребує і певної вправності, техніки (τέχνη) видобування цього не-присутнього на яв, яку застосовує кожен справжній мистець – не ремісник чи імітатор, а мистець.
У діалозі «Теетет» (Θεαίτητος) учень Сократа Платон (Πλάτων, 427–347 або 348 до н. е.), описує колізію і трагедію цього повивальника, майстра маєвтики так: «Від мене вони нічому не можуть навчитися, просто самі в собі вони відкривають багато прекрасного, якщо, звичайно, мали, і виробляють його на світло. Сповиті ж цього винуватці – бог і я». Чому колізія і трагедія? Колізія, бо Сократ/Платон показують, як народжується і сповивається у буття щось, що до того не існувало – а у випадку мистецького акту народжується прекрасне – і це є продуктом τέχνη. А трагедія, бо «від мене вони нічому не можуть навчитися»... Маєвтик допомагає, але не може передати те диво споглядання і техніку «народження» безпосередньо під час цього проявлення у буття «з рук в руки». Передавання «з рук в руки» новонародженої сущості відбувається потім, після творчого/креаційного акту самого маєвтика. Але тоді виникає запитання – а як же ж маєвтик витягує цього сущого кролика з капелюха неіснування? Як же маєвтик «відкриває» для себе це сокрите? І знову нам підказують давні елліни – цей акт постає перед нами як акт евристики (ευρίσκω) – так і непоясненного блискавичного осягнення нового. І у цьому акті евристики немає свідків – це акт самотньої людини, самотнього зондувальника просторів неіснуючого, самотнього рибалки, який закидує свою вудку у порожнечі неіснування і не знає, що з них витягне.
Та чи не занадто далеко ми відійшли від особи скромного вчителя Делятинської школи? Аж ніяк. Не потрібно давати вводити себе в оману його позірною скромністю, навіть боязливістю. Здається, що навіть він сам обманювався щодо самого себе. Бо хто він, як не скромний шкільний вчитель, художник-любитель, автор малих за розміром художніх експериментів, замкнутий у собі музикант-аматор, любитель музики та природи... Але як же ж його роботи, особливо раннього періоду, саме цього Sturm und Drang авангарду нагадують своїм типом творчість «типового галицького єврея», як його чомусь визначили нацисти, швейцарсько-німецького художника, учасника гурту «Синій вершник» (Blaue Reiter, 1911) Пауля Клеє (Paul Klee, 1879–1940). Місце робіт Осипа Васьківа 1914–1930-х років, якщо б до них так само добралися нацисти, цілком могли б зайняти «гідне» місце на пропагандистській виставці нацистів «Дегенеративне мистецтво» (Entartete Kunst, 1937), яку ті возили по всій Німеччині, прагнучи затаврувати сучасне, те, що називається «на вістрі» мистецтво. Бо насправді нічого у ньому не розуміли. Не розуміли, що справжнє мистецтво творить нові реальності, нові світи, а не прикрашає кабінети, зали та помешкання. Сама природа мистецького їм була не зрозуміла. Як, зрештою, і більшості шанованого загалу і до сьогодні. Втім, не будемо займатися проповідництвом. Повернімося до особи Осипа Васьківа.
Навіть життєва траєкторія Клеє і Васьківа подібні – поза різницею та масштабом контекстів, бо ж швейцарсько-німецькі контексти Клеє, неспівмірні з польсько-українськими, а потім і совєтськими контекстами Васьківа. Однак є й багато спільного. Обидва народилися у провінції: Münchenbuchsee біля Берна – це той самий Jordanów коло Кракова, та сама культурна провінція. Ба, більше – один народився у Helvetia, инший у Galicji – культурних провінціях, що оглядалися на Мюнхен і Париж. Обидва замолоду зазнали часу творчого прориву. Ба, навіть успіху. Клеє у Мюнхені, Васьків у Варшаві та Львові. Обидва гнані тоталітарними режимами – нацистським і совєтським. І обидва втекли від них до своїх малих батьківщин – Клеє до Гельвеції, а Васьків до Галичини. Але контексти зіграли свою роль. З нацизмом у Західній Европі було покінчено і Клеє став славним і визнаним творцем европейського авангарду, хоча до цього й не дожив. А з совєтами ми ще не завершили й досі – принаймні всередині самих себе – тому Васьків і досі залишається невідомим творцем европейського модернізму, і теж не дожив...
Разом з тим не впадаймо у мегаломанію. Васьків не Клеє, а Клеє не Васьків. Але віддаймо належне. Васьків не лише сучасник Клеє, але й инших класиків европейського авангарду, з якими його можна порівнювати. Він теж творець великого авангардного дискурсу Европи ХХ сторіччя. Але їх ми чудово знаємо – попри те, що вони не з України, а, може, саме тому, що вони не з України... Його доля – це доля і того ж Франца Кафки, і того ж Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892–1942) – але за умови, що вони, уявіть собі, досі були б майже нікому не відомі – як-от Осип Васьків. Звісно, причиною цього є не лише герметичність Васьківа, його «незрозумілість», різний контекст, його «ховання» від світу. Кафка з Шульцом були не менш замкнуті на самих собі. А світ не ловив саме Осипа Васьківа, і не зловив...
Обставини совєтської окупації, незмірна скромність Васьківа – це одна справа. Але, як ми бачимо, є й инша – і вона пов’язана з самою суттю творчого процесу першопроходця, яким і мав би бути кожен правдивий авангардист. І, очевидно, у цьому і є головна причина і його самотності, і його герметичності для посполитого люду, і, врешті, його печалі, яку годі не відчути хоч трішки привідкривши для себе його творчість та життєвий шлях.
Коли ми розважали про τέχνη справжнього мистця та його спроби «передати» відкрите ним у ευρίσκω через μαιευτική, то все ж не підкреслили достатньо чітко того, що «від мене (Васьківа, мистця, евристика) вони нічому не можуть навчитися»... А тому Васьків, як і кожен справжній мистець, чи то живописець, чи то поет, насправді і повинні бути самотніми у своїх евристичних осягненнях ще-не-сущого. Їхнє «знання» годі розділити. Воно веригами обтяжує їхні долі, доки не розрішиться у маєвтистичних родах. І тоді зрозумілішою стає фраза Когелета/Еклезіаста (קֹהֶלֶת, Ἑκκλησιαστής) «багато знань, багато печалі» – а точніше «У великій мудрості багато печалі; і хто примножує пізнання, примножує скорботу» (Еклезіаст, 18). Чи ще глибше – знання і є печаллю вигнання з раю невідання. Кожен правдивий авангардист відкриває нове; нове, яке майже не може передати «з рук у руки». А тому, ще раз потрібно повторити, кожен правдивий авангардист мусить (!) бути самотнім, бо є засадничо незрозумілим з усіма своїми відкриттями, а, отже, печальним... У першовідкривача є і величезна внутрішня радість від відкривання нового, і величезна печаль від того, що він не може це новонароджене нове передати так, як воно відкрилося йому в акті осяяння.
Якщо «авангардист» стає успішним, зрозумілим широкому загалу, і, не дай Боже, продавабельним – то це вже не він, а його скинута, як у Змія, шкіра. Робота «на продаж» нічого спільного з мистецькою творчістю як зондуванням авангардистами порожнеч незнаного не має. Робота «на продаж» є лише імітацією творчого процесу. Хоча, звісно, хто без гріха. Особливо, коли просять, бо ти ж художник, коли щиро не розуміють самої природи того, чим має займатися справжній мистець – не декоратор нашої сучасності... От і Васьків іноді уступав натиску світу – писав якісь портрети, листівки, щоб зробити комусь приємне, портрети, які мали б комусь «подобатися», принаймні тим, кого шанував. Але за великим рахунком до його справді посутньої творчості ці речі не відносяться. Як на мене, то це були не стільки його спроби «ввійти у світ», скільки якось «залишитися при ньому». Зрештою, всі ці спроби так і залишилися невдалими.
А світ довкола нього, довкола загубленого у горах Делятина шалів – дві великі війни, пацифікації 1930-х, екзекуції та геноциди 1940-х, депортації 1950-х... Де тут місце на субтельність та герметичність шкільного вчителя. Світ не ловив його і не зловив. Він став просто не потрібним. Очевидно, що відповідали на його непочуті послання не так люди, між яких неначе жив, як гори, потоки, і, зрештою, німотний карпатський камінь.
26 грудня 2021, Львів