2023 12 03 Тарас Возняк
Юрій Чаришніков
«На мій погляд, робота в мистецтві без містики і метафізики неможлива. Тому що ми створюємо світ неіснуючий. Для багатьох людей цей світ буквально не існує. Ми живемо в якомусь своєму світі і породжуємо щось ... Є таємниці, які нам невідомі. І завдання мистецтва - до цих таємниць хоча б наблизитися. » - Юрій Чаришніков.
Всі біографії та навіть критичні статті розпочинаються з окреслення часу та місця. Майбутній художник Юрій Чаришніков народився 1947 року у місті Львові. Рік, скажімо чесно, не найкращий – післявоєнна руїна. Місце теж складне. Ще нещодавно у ньому винищили третину його населення, яке творило міт «Веселого Львова» - євреїв. Половина його польського і польськомовного населення або саме виїхало, або було депортоване, як не на Захід, то на Схід. У місті шаліло НКВД – ще повним ходом йшла національно-визвольна війна українського народу з черговим загарбником. І значна частина українців теж була депортована до Сибіру… Отаке місто. І отакий час. Але життя тривало попри все. І народився ще один великий мистець цього місця. На щастя часи з людожерських дещо злагідніли. І життя почало відроджуватися – в тому і життя мистецьке. Дивом вижили такі стовпи модерного українського мистецького процесу як Роман Сельський (1903-1990), Маргіт Райх-Сельська (1903-1980), Леопольд Левицький (1906-1973), Карло Звіринський (1923-1997). Починаючи з пізніх 1950-х вони поволі, практично підпільно, почали передавати велику львівську модерністичну традицію молодому поколінню.
У долі Юрія Чаришнікова, який у 1968 році вступив, а у 1971 році закінчив Львівський поліграфічний інститут як графік, особливу роль відіграв патріарх львівської графіки, випускник Академії мистецтв у Кракові Леопольд Левицький. Сам Левицький пройшов свої періоди експериментування з кубізмом, фовізмом, конструктивізмом, футуризмом – чи то у Кракові, чи то у Парижі, чи у Чорткові. Виживши у страшні роки нацистських та комуністичних репресій він передав мистецьку експериментуючу традицію наступній генерації. Попри те, що Левицький безпосередньо не навчав, його вплив був надзвичайним. Особливо це стосувалося графіки – бо це не тільки мистецтво, а й ремесло – треба знати і вміти обходитися чи з літографським каменем, чи з мідною чи цинковою пластиною. Чаришніков все своє життя вважав себе учнем Левицького. А, отже, теж і причетним до того паралельного офіційному світу львівських помешкань, домашніх мистецьких академій та майстерень 1970-1980-х років.
Саме на тих піддашах та пивницях у ті роки розбуяв неповторний мистецький світ, представлених хоча б такими майстрами, які працювали і у графіці, чи перш за все у графіці, як Богдан Сорока (1940-2015), Іван Остафійчук (1940), Володимир Пінігін ( 1941-2015), Олександр Аксінін (1949-1985), Валерій Дем'янишин (1953), Юрій Чаришніков (1947-2022), Юрко Кауфман (1957), Юрко Кох (1958), Андрія Сагайдаковського (1957), Ігор Подольчак (1960), Михайло Москаль (1960), Олег Денисенко (1960) etc.
Якщо йти за звичною періодизацією мистецьких нуртів часу стагнуючої совєтчини 1970-80-х років і перших десятирічь незалежної України, то матимемо «мистців нонконформістів», «мистців першого незалежного покоління» і «мистців покоління після 2004 року» - вже зовсім вільних людей. Вони між собою пов’язані. Без «нонконформістів», які опиралися задерев’янілим комуністичним догматам, до якого напевно і можна віднести Юрія Чаришнікова, не було б і наступних поколінь. Без «мистців першого незалежного покоління», до якого можемо віднести Юрка Кауфмана, Юрка Коха, Андрія Сагайдаковського, Ігоря Подольчака, Михайла Москаля, Олега Денисенка не було б і сьогоднішнього мистецького різноманіття. Хоча, звісно, вони перетиналися і жили у той самий час. Тут я веду мову лише про Львів, який вважаю саме містом графіки. З колористикою у Львова якось не склалося. Вона, радше, зводиться до тисяч відтінків сірого та охри. Це, звісно, перебільшення, однак щось у цьому є. Графіка неначе відображає доволі строгий, ледь не партикулярний характер львівського соціуму. Графіка конкретна – неначе строгий австрійський мундир. Хоча не без перверзії – як у письменника та іронічно-метафізичного ілюстратора своїх творів (!) Фріца фон Герцмановського-Орландо (Fritz von Herzmanovsky-Orlando, 1877–1954) чи письменника і графіка, ілюстратора своїх творів («Xięga bałwochwalcza») (!) Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942).
І тут ми перекидаємо невидиму кладочку до самої творчості Чаришнікова. Як на мене, то для нього головним локусом було місто. Так, він іноді вибирався «на природу» у своїй творчості. Однак у строго запнутому на всі ґудзики мундирчику міського ентомолога, який з величезним зацікавленням, але через величезну лупу, розглядає цікавинки з життя натури. І у цьому питанні він у своїй творчості дійсно є умисно далеким від сучасності, яка його оточувала у вже на щастя пережиті 1970-80-ті. «Нонконформісти» всіма силами опиралися влізливій і огидній на той час реальності. Хоча це й призводило до того, що опинялися у своєрідній «Вежі із слонової кості», як Пінігін, Аксінін, Подольчак – життя поточилося своїм трибом. Натомість Чаришніков, як не опирався реальності, не зміг її оминути – не минула його «чаша сія». Життя і морок життя прийшов з неочікуваного боку – з боку, неначе б то чистої літературщини та ілюстративності. На диво, а можливо, і з страхом Чаришніков занурився у поза всяким сумнівом метафізичну і навіть макабричну прозу іншого запнутого на всі ґудзики свого мундирчика міського ентомолога Миколу Гоголя. Те, що вийшло у Чаришнікова, мало б його жахнути – він побачив жаске, яке зачорніло у безоднях гоголівської прози.
Щось подібного сталося і з Бруно Шульцом, який потонув у безоднях своєї ж прози («Цинамонові крамниці»/«Sklepy cynamonowe», 1933, «Санаторій під клепсидрою»/«Sanatorium pod Klepsydrą», 1937). Єдине, що йому вдалося, то послати кілька поштівок з тієї жаскої безодні у вигляді своїх графічних листів з його зібрання графік у «Xięga bałwochwalcza»/«Ідолопоклонницькій книзі». Тлом цього хоррору став неначе оспалий, провінційний Дрогобич.
А Фріца фон Герцмановського-Орландо поглинула столиця помираючої імперії - загниваючий, перверсивний, декадентський Відень. Його австрійська трилогія (Österreichische Trilogie: «Страшикінь в пастці для троянд/ Віденська нотка сучасного бароко» / «Der Gaulschreck im Rosennetz. Eine Wiener Schnurre aus dem modernden Barock», «Політ Летючого Голландця»/ «Rout am fliegenden Holländer», «Маскарад геніїв»/ «Das Maskenspiel der Genien», 1928) теж знайшла своє перверсивне вираження у графіках автора. У цьому єдиному романі, виданому за життя письменника (1928 р.), розповідається про трагікомічну історію судового секретаря, який, щоб отримати сан придворного карлика, готовий виконувати найнеймовірніші забаганки цісаря Франца-Йосифа. Нічого не нагадує. Як на мене, то Гоголь десь тут недалеко – і в контексті бароко, і в контексті гротеску… Його творчість критики ставлять в один ряд із творами Альфреда Кубіна (Alfred Leopold Isidor Kubin, 1877-1959) та Альберта Паріса Ґютерсло (Albert Paris Gütersloh, 1887-1973), батьків т.зв. віденського фантастичного (магічного) реалізму. Альфред Кубін австрійський графік, письменник і книжковий ілюстратор (!), якого Чаришніков не знати не міг. Щодо письменника і графіка (!) Альберта Паріса Ґютерсло не певен, хоча… Львів не так далеко не лише від Дрогобича, але й від Відня – принаймні з моїх скромних спогадів про 1970-80-ті ці імена передавалися один одному як паролі…
Чаришніков занурився у метафізику Гоголя. Зробив свого Гоголя – абсолютно неперевершеного. Це вже не ілюстрації – це співтворчість – так, ніби, Чаришніков писав би ці жаскі повісті разом з Миколою Васильовичем… Працювати над циклом літографій до «Петербургских повестей» майстер почав 1979 року на замовлення експериментального відділу видавництва «Дніпро». Але отхлань опиралася – перша серія усіх літографій до «Петербургских повестей».була цілковито знищена – вогонь зжер майстерню художника у Львові… З макаброю справи вести не так просто… Прийшлося розпочинати роботу чи боротьбу (?) знову. І нарешті 2008 року однією з головних культурних подій в царині видавництва мистецьких арт-буків можна без перебільшення вважати випуск видавництвом «Грані-Т» книжки «Петербургские повести» Миколи Гоголя. Це стало подією і для мене. А ще більше мене здивувало те, що Юрій Чаришніков повірив у те, що нарешті знайде видавця для свого Гоголя, коли побачив видання, яке я підготував для видавництва «Грані-Т»: « Річ у тім, що ось уже кілька років поспіль я є членом журі Львівського книжкового форуму – каже Чаришніков - На одній з виставок мене буквально приголомшив альбом, присвячений творчості великого скульптора Іоанна Пінзеля (Іоанн Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення. К.: Грані-Т, 2007 ). Я побачив, що «Граням-Т» під силу зробити й мій проект.» І це диво появилося на світ…
А ще Юрій Чаришніков, мистець і «нонконформіст», мав пригоди з «Кораблем дурнів» Себастіана Бранта («Das Narrenschiff», 1494, Sebastian Brant, 1457-1521), «Історією одного міста» - міста Глупова Салтикова-Щедріна («История одного города», 1870, Михаиил Салтыков-Щедриин 1826-1889) – чим вам не той самий «Корабель дурнів»? Чи тогочасний (?) Львів? Для «нонконформістів» ці дві книги цілком адекватно описали оточуючу їх дійсність.
Однак, потрібно якось долати розпач повального ідіотизму – і ніяк, окрім через формулу Тертуліана (Quintus Septimius Florens Tertullianus, 155/165-220/240) «вірую, бо абсурдно» - і так Чаришніков зустрівся з «Пригодами барона Мюнхгаузена» (Die Abenteuer des Baron Münchhausen, 1786) — німецького письменника Рудольфа Еріха Распе (Rudolf Erich Raspe, 1736-1794). Треба ж якось витягувати себе, ну хоч за волосся з цього болота.
А наприкінці життя зайнявся, звісно ж, «Старим Заповітом» Біблії (43 аркуші) – прийшов час: «Графічний цикл за Біблією для мене — це теми реального життя: влада, цар, ставлення народу до влади й влади до народу. І чому люди так відверто захоплені владою? А ще мені цікава людина-споглядач, яка все бачить і нічого змінити не може, але все фіксує, як Вічний Жид. Людина, яка спостерігає за тим, що відбувається, цікавить мене найбільше. Адже вона перебуває в процесі історії й водночас — на своєму острівці, який дає можливість відгородитися від світу».
І час прийшов. Як то у Вічного Жида, не вдома у Львові, а в далекій Америці, в «Республіці мрій»/«Republice marzeń» Bruno чи в «Америці того, що безвісно пропав»/«Amerika/Der Verschollene) Franz’а …
