Щоб пам'ятки жили – їм слід надати функціональне призначення, яке б не завдало шкоди їх архітектурним цінностям!
Шуляр А. М.
Шуляр Андрій Михайлович – відомий український архітектор, який зробив вагомий внесок у розвиток архітектури та містобудування Львова та Львівщини другої половини ХХ століття. Його довголітня професійна та громадська діяльність стала зразком вдалого поєднання високого творчого потенціалу з видатними організаторськими здібностями.
Шуляр А. М. народився 15 грудня 1918 р. у с. Майдан біля Станіслава (сьогодні – Івано-Франківськ).
Зі спогадів А. Шуляра: «За переказами мого батька - Михайла Шуляра, 1861 року народження, і старшого покоління мешканців Майдан Івано–Франківської області, у середині ХVІІІ століття на території села поселилася родина австрійського походження з прізвищем Шуляр, що в німецькій мові означає шкільний рік – das Schuljahr». ...
Юрій Шуляр батько Михайла, Марії та Климентія був останнім мельником. Від нього пішла гілка великої родини Михайла Шуляра у якій я - був наймолодшою 21 дитиною.
Батько Михайло багато років працював керівником будівельно-експлуатаційної бригади, яка прокладала сталеву магістраль вздовж карпатських гір. Помер у 1942 році.
Батько був два рази одружений. Перша дружина, з родини Горностаїв, народила семеро дітей. Друга – Катерина, уродженка сусіднього села Вікторів з родини Клочанюків, народила чотирнадцять дітей: шестеро з яких в результаті лихоліть і епідемій померли немовлятами. Восьмеро досягли повноліття і по різному пройшли свій життєвий шлях.
У 1924 р. я пішов у перший клас початкової школи в Майдані. З 1930 р. навчався в школі Станіслава (Івано-Франківська).
З 1934 року я брав участь у грі футбольної команди с. Боднарова де грали абітурієнти та учні середніх шкіл м. Станіслава такі як: М. Дяченко, В. Бродович, Н. Мельничук, О. Вірстюк за якими стежила поліція, тому і я потрапив у немилість влади. Щоб уникнути переслідувань і репресій у 1936 р. за порадою батьків я переїхав на подальше навчання до м. Кракова і вступив на загальний відділ (ліцей) Державного інституту прикладного і декоративного мистецтва (Panstwowy Instytut Sztuk Plastycznych). Абітурієнти загальноосвітніх шкіл на загальному відділі вивчали такі предмети: польська мова і література, малювання, композиція брил, графіка, друкарство, історія мистецтва, нарисна геометрія, хімія, морфологічна анатомія та фізкультура. Після закінчення у 1938 р. я вступив на факультет архітектури інтер՚єрів (Architektura wnetrz)...»
У вищих навчальних закладах Кракова навчалися близько 400 юнаків і дівчат, уродженців західних областей України. Студенти були об՚єднанні в студентську громаду, яка проводила організаційні заходи, пов'язані з поглибленням світоглядного рівня, політичного розвитку і активізації навчальних процесів. Політичним ядром молоді була студентська корпорація, як орган для контролю за поведінкою і діяльністю студентів у чужому середовищі.
Студентська громада мала свою домівку на другому поверсі житлового будинку на вул. Стефана Баторія, №9. Там був радіоприймач, українська преса, що видавалася у Львові та різні інформаційні матеріали.
Студенти брали активну участь в діяльності Товариства «Просвіта», яке мало свої приміщення з актовою залою на четвертому поверсі будинку №18 на вул. Яґєлонській. Там постійно працював аматорський театральний гурток. Діяв студентський хор під керівництвом студента консерваторії Юрія Мохнацького та оркестр струнних інструментів, які виступали з концертами в актовій залі «Просвіти» що організовувалися для відзначення різних видатних історичних дат. При товаристві існував гурток студентів мистецьких навчальних закладів Кракова під назвою «Зарево», який епізодично організовував виставки художніх творів. Студенти історики та мистецтвознавці проводили екскурсії по історичних місцях м. Кракова: Королівський замок Вавель, площа Ринок, вулиця Гродзка, Фльоранська та багато інших.
Під час навчання у Кракові Андрій Шуляр познайомився з видатними діячами української науки та культури: письменником Богданом Лепким, професором кафедри україністики Яґєлонського університету, географом Володимиром Кубійовичом. Брав активну участь у діяльності гуртка «Зарево».
Коли почалася ІІ Світова війна і Польщу окупували Німеччина, німецька влада закрила всі вищі навчальні заклади у Кракові.
Андрій Михайлович вимушено припинив навчання та у складі групи студентів був скерований на українські етнічні землі Підляшшя (сьогодні це територія Польщі) для організації шкільництва. Працював вчителем в селах Малашевичі та Стиринець, а восени 1941 р. – призначений директором шестикласної школи в селі Заболоття.
Після року праці в Заболотті він переїхав до Львова і продовжив навчання у Львівському політехнічному інституті. Викладачами у нього були відомі професори та доценти, зокрема А. Мсьцівуєвскі (історія архітектури), Т. Врубель (урбаністика), Д. Чайка (живопис). Архітектурне проектування вели І. Багенський, С. Дердацький, В. Мінкєвич.
1947 року закінчив інженерно-будівельний факультет і отримав диплом з відзнакою і кваліфікацію інженера-архітектора. Рецензентом дипломного проекту був відомий український архітектор Євген Нагірний.
Після закінчення інституту працював у проектних організаціях Львова. За період 1947-1953х рр. пройшов інтенсивну практику проектної діяльності у Львівському облпроекті та Львівському Державному проектному інституті цивільного і промислового будівництва.
1953 року Андрій Шуляр був призначений на посаду начальника відділу у справах архітектури Львівського облвиконкому – головного архітектора області.
Одним з найвизначніших здобутків Андрія Михайловича Шуляра як начальника управління у справах будівництва та архітектури Львівського облвиконкому у 1953-1980х рр. було створення Державного історико-архітектурного заповідника у Львові.
Завдяки його ініціативі, наполегливості та організаторським зусиллям був створений Державний історико-архітектурний заповідник, у межі якого була включена значна територія центральної частини міста.
Зі спогадів А. Шуляра: «Обласний відділ у справах архітектури Львівського облвиконкому за моєю ініціативою у 1967 р. був перетворений на Управління у справах будівництва та архітектури Львівського облвиконкому з підрозділами: проектно-планувальним, охорони пам'яток архітектури, обласною інспекцією архітектурно-будівельного контролю і експертизою проектів та кошторисів. Це було перше управління у справах будівництва та архітектури облвиконкому в Україні, створене на базі колишнього обласного відділу».
В обов'язки відділу у справах архітектури при облвиконкомі входила охорона і реставрація пам'яток архітектури.
Одними з перших зруйнованих споруд, які треба було відбудувати, були Королівський арсенал і Порохова вежа.
Відновлення Порохової вежі у Львові показало реальну можливість використання зруйнованих пам'яток архітектури під об'єкти сучасного призначення. Цим об'єктом А. М. Шуляр довів реальність такої форми охорони та використання нашої історичної архітектурної спадщини, запропонувавши ефективний спосіб її подальшого використання.
Протягом 1956-1958 рр. було відновлено купол Домініканського собору і проведено реставрацію інтер'єру з його скульптурними, живописними та іншими атрибутами християнського храму. В цій пам'ятці архітектури створено музей.
Важливим об՚єктом реставрації в області був зруйнований історичний замок ХІІІ століття в селищі Олесько Буського району, який згодом приніс славу охоронцям і реставраторам історичної архітектурної спадщини Львівщини. Замок був зруйнований під час воєнних дій та при пожежі 1951 р., викликаної ударом блискавки. Перші кроки з відбудови та реставрації пам'ятки були зроблені у 1954 р.
За дорученням обласного відділу у справах архітектури була створена комісія для обстеження пам'ятки з метою визначення можливостей її реставрації. Комісію очолив начальник обласного відділу Андрій Шуляр.
Зі спогадів А. Шуляра: «Перше моє знайомство з цією пам'яткою відбулося у 1954 р. На високому пагорбі, що на околиці селища, стояли руїни замку, а в його цокольному поверсі тимчасово проживала жінка з донькою шкільного віку, яка поінформувала мене, що останнім часом під замок приїжджають з сіл підводи і підбирають біля розвалин камінь та цеглу. Після огляду руїн пам՚ятки, я з представником реставраційної майстерні Володимиром Бартенєвим відвідали керівників партійного і виконавчого комітетів та ознайомили їх із наміром відділу у справах архітектури Львівського облвиконкому про відбудову замку. Від керівників комітетів ми не мали належного розуміння охорони історичної спадщини».
Зі слів Віталія Шуляра: «Батько звернувся до районного комітету партії щодо руйнації замку, а у відповідь почув такі слова від секретаря райкому партії: “Замок нам нє нужєн! Партія пріказала строїть фєрми і коровнікі.” У районі розраховували на безплатний матеріал із розібраних руїн для спорудження господарських приміщень колгоспів.»
Слід зазначити, що в той час партійне керівництво засуджувало практику відбудови зруйнованих історичних об’єктів. Мотивувалось все це – нестачею у держави коштів і матеріальних ресурсів. Дивлячись на негативне ставлення до відбудови пам’ятки в Олеському районі, Андрій Михайлович звернувся до голови Львівського облвиконкому Семена Стефаника, який дав розпорядження про припинення руйнації пам'ятки історії та архітектури. Іншим розпорядженням він зобов'язав обласний відділ у справах архітектури виконати обмірні роботи і скласти проект реставрації замку.
При складанні проекту використовувалися архівні матеріали, а також спеціальна література різних історичних періодів та археологічні дослідження.
До очищення пам'ятки від завалів та підготовки її до реставрації Львівська реставраційна майстерня приступила у 1955 р. Бригада будівельників та робітників була організована з мешканців селища і навколишніх сіл.
Довго обговорювалось питання про призначення і використання замку після його реставрації, адже в проекті необхідно було відповідно розрахувати системи внутрішнього і зовнішнього інженерно-технічного обладнання, дотриматися протипожежних норм, санітарних правил та інше.
Було вирішено організувати на базі замку і розташованого поруч із замком зруйнованого монастиря Капуцинів (також пам'ятки архітектури XVIII ст.) комплекс туристичного закладу для обслуговування вітчизняних та іноземних туристів. За цим призначенням протягом 14 років велися ремонтно-реставраційні роботи.
На трьох поверхах були виконані залізобетонні монолітні перекриття, дерев'яні конструкції даху, черепична покрівля, віконні і дверні столярні вироби, відновлена внутрішня штукатурка стін та настелені чорні підлоги під паркет. Одночасно велися роботи з відбудови монастиря.
В замку було встановлено центральне опалення приміщень від котельні, яку було обладнано в цокольному поверсі монастиря. Одночасно велися сантехнічні і електротехнічні роботи.
Однак, протягом довгого часу конкретного орендаря не було визначено. Туристичні заклади не виявляли належного зацікавлення в облаштуванні туристичної бази і її експлуатації.
За таких умов у 1969 р. начальник управління у справах будівництва й архітектури Львівського облвиконкому Андрій Шуляр звернувся до Бориса Возницького, директора Львівської державної картинної галереї з пропозицією використати замок і монастир як відділ Львівської картинної галереї.
Зі спогадів Б. Возницького: «Тоді зі мною зустрівся Андрій Шуляр і запропонував розмову «на хлопський розум»: “Залиш свою мрію про Свірж, бери Олеський замок, ми тобі допоможемо!” Андрій Михайлович тоді мене переконав. Адже замок розташовувався на трасі Київ – Львів, його видно з дороги. Замок прекрасний, я часто їздив на Рівненщину і любувався ним».
Таку пропозицію підтримали. З 1969 р. ремонтно-реставраційні роботи у замку і монастирі продовжувалися з відповідними змінами в проектній документації та раніше виконаних робіт. Фінансування реставраційних робіт продовжувалося за спеціальні кошти обласного відділу у справах будівництва і архітектури, а також за кошти державного бюджету. Додатковими джерелами для фінансування внутрішніх реставраційних робіт були кошти обласного управління культури і Львівської обласної організації українського товариства охорони пам'яток історії і культури.
Питання, які виникали під час відбудови і реставрації замку вирішувалися на оперативних нарадах, які організовувало управління у справах будівництва і архітектури.
Зі спогадів Б. Возницького: «Реставраційні роботи виконувались інтенсивно. Андрій Шуляр діставав гроші, скільки було треба. Не знаю, як йому це вдавалось, до мене це не доходило. Гроші були, гірше було з матеріалами. Приїхали київські та львівські реставратори. Дуже велику роль зіграв Іван Могитич, він разом з Андрієм Шуляром організували ведення реставраційних робіт.
Кожного тижня там була так звана «планьорка», кожного тижня А. Шуляр і І. Могитич були на будові. Питання вирішувалось оперативно, пам'ятаю, як Андрій Михайлович, коли треба було виконати карниз, просто на стіні шматком вугілля намалював його профіль. Багато робіт здійснювалось майже без проектів і велось, фактично, неофіційно. Якби ми робили це у тодішніх умовах офіційно, зверталися за відповідними дозволами, то нам їх просто не дали б!».
У виготовленні проекту відбудови і реставрації замку участь брали архітектори Володимир Старосольський, Іван Базарник, Іван Могитич, Володимир Бартенєв та ряд різних спеціалістів. Виконанням робіт керував Микола Струков. На той час Львівську реставраційну майстерню очолював архітектор Василь Буйволов.
Основний обсяг робіт в організації і підборі експозиційних матеріалів – творів живопису, графіки, скульптури, художнього промислу та інших жанрів мистецтва, які заповнили виставкові зали замку і монастиря, виконаний персоналом Львівської державної картинної галереї під керівництвом її директора Б. Возницького.
Зі спогадів А. Шуляра: «За реставрацію Олеського замку у 1978 р. мене нагороджено Почесною грамотою Міністерства культури СРСР. Одночасно із реконструкцією замку ми відбудували купол костелу в селищі Олесько, що був зруйнований артилерійським снарядом під час війни. На куполі встановили хрест, за що я отримав догану. Мене звинуватили в тому, що витратив на нього державні кошти.»
Андрій Михайлович відіграв дуже важливу роль в історії Олеського замку. Саме він не дав розібрати руїни замку. Став ініціатором відновлення та реставрації пам'ятки, яку передав у досвідчені руки Б. Возницького. Якби не Андрій Шуляр – Олеського замку, мабуть, не було б!
За матеріалами досліджень молодшої наукової працівниці ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького Христини Жук.
Пам’ятну дошку встановлено 29.12.2020 р. з ініціативи генерального директора Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького Тараса Возняка, небайдужих до історичної справедливості людей та з нагоди 45-річчя відновлення Олеського замку.